Розділ 25 (продовження 2)

Подих холодного повітря б’є в груди так сильно, що доводиться спертися на стіну. Понад усе хочеться обернутись, подивитись, чи дивиться услід. Ледь стримуюсь. Усередині — каша: гнів, сором, образа й ще щось липке, від чого хочеться вигребтись назовні, але нема як.

Телефон у руці світиться повідомленнями від Влади. 

«Ну що там? Ви вже?» 

«Ти де?» 

«Я замовила каву, а вона холоне!» 

Я так стискаю його, що боюся, ще трохи — і корпус трісне.

Кілька хвилин тягну час, а тоді таки змушую себе йти до кав’ярні.

Влада вже чекає за столиком біля вікна, розвалившись так, ніби це її персональний трон. У руках — величезний лате з купою пінки, і соломинка, яку вона жує з виразом людини, що збирається допитати мене під поліграфом.

— О, ось і наша героїня трагедії, — підіймає брову. — Я вже думала, що тебе викрали інопланетяни. Або, гірше, Артем.

— Дуже смішно, — бурмочу, падаючи на стілець. 

— Смішно — то коли ти клялась, що «нічого серйозного», а зараз виглядаєш так, наче знялась у третьому сезоні «Милосердної жриці драми».

Я закочую очі й ховаю обличчя в долонях. 

— Влад, це було жахливо. Він… він такий… — Я ковтаю слова, бо в горлі клубок. — Все перекрутив, наче я якась… брехуха.

— Тсс, — вона простягає мені серветку, ніби то чарівна паличка. — Ти ж знаєш: він хлопець. А хлопці вміють тільки три речі — удавати, що їм байдуже, їсти тоннами й вчасно не відповідати на повідомлення.

Я мимоволі пирхаю, хоч сльози ще стоять десь під повіками. 

— Ти забула четверте: дивитися так, що хочеться одночасно вдарити й поцілувати.

Влада театрально підіймає руки. 

— Бінго! Я знала, що ти десь це скажеш. Мієчко, він не вартий твоїх сліз. От ні краплі.

Зиркаю на неї спідлоба. 

— Не вартий?

Хитає головою:

— Ні краплі! Ти подивись на себе у дзеркало. Ти ж чудова. Гарна, мила, щира. І з почуттям гумору. Ти справжня. Скарб, а не дівчина. І якщо він цього не бачить, якщо він тебе проміняв на надуті губи й нарощені патли — то в нього мізків не більше, ніж у того нещасного тресу, що ледве тримається на Аріниній голові.

Моє серце нарешті відпускає, і я сміюся вже по-справжньому. Але десь усередині лишається той самий біль — як подряпина, яку не заклеїш навіть найдотепнішою реплікою.

— Отже, — Влада кладе соломинку на серветку й схрещує руки на грудях. — Розповідай. Все. Детально. З усіма драматичними паузами, бровами й словами, які нецензурні, але ти заміниш їх евфемізмами.

— Влад… — стогну я. — Мені не хочеться це все ще раз переживати.

— О, ні, сонце моє, — вона відкидається на спинку стільця. — Ти не відбудешся одним «все було жахливо». Це як подивитися трейлер замість фільму. Мені потрібен повний метр. З титрами. І бажано з попкорном.

Я закочую очі. 

— Він сказав, що йому байдуже, щодо мене.

— Ага. І ти мені зараз спробуєш довести, що повірила? — вона стискає очі в щілинки. — Бо це класичний чоловічий блеф. Переклад: «Мені не байдуже, але я тупий і не знаю, як це сказати нормально».

Я сміюся, але нервово. 

— А ще він звинуватив мене в нечесності. Уяви… При чому на моїх очах ще вранці тепло прощався з Королевою! 

— Класика! — вона плескає в долоні. — Мієчко, ти просто вперлась у фундаментальний закон чоловічої фізики: вони всі — емоційні йо-йо. Раз — до тебе, два — назад.

— Я не хочу в цю гру.

— А хто тебе питає? — знизує вона плечима. — Але є хороша новина: з йо-йо можна робити трюки. Питання тільки — ти хочеш навчитися, чи віддати іграшку іншій дитині на майданчику?

Я дивлюся на неї, не знаючи, сміятися чи плакати. У підсумку виходить щось середнє: зітхаю й хихочу одночасно.

Влада задоволено сьорбає каву. 

— О, бачиш? Уже краще. Тепер скажи чесно: він тобі справді подобається?

Я нервово стискаю серветку. 

— …Я не знаю. Навіть якщо й подобається, Аріна… Вони провели ніч. І я не зможу… Це не для мене…

— Він ідіот, Мія. Просто ідіот!

— Ну, може, й так, — зітхаю. — Ідіот… але такий, що серце чомусь не слухається.

Влада схиляє голову набік і посміхається так, ніби вже все зрозуміла без моїх пояснень. 

— От і вся діагностика, доктор Хаус готова. У тебе — класичний випадок «закоханості в найменш зручного хлопця у світі». Лікування — морозиво, серіали й моє товариство. Можемо ще пошкрябати йому машину… 

Я сміюся вже по-справжньому. І десь там, глибоко всередині, клубок починає розв’язуватися.

— Ти нестерпна, — шепочу, витираючи вологі очі. 

— Зате твоя нестерпна, — усміхається вона.

Ми ще трохи сидимо в теплій тиші, і всередині справді стає легше. Наче від глибокого вдиху після довгого занурення.

Пізніше, вже вдома, я довго кручуся в ліжку. Втома накриває, але сон не йде. Зрештою беру телефон — перевірю стрічку й вимкну, клянуся собі.

І тоді бачу це.

Сторіз Аріни. Букет троянд, поставлений на знайомий чорний капот. Край чоловічого плеча в кадрі. І підпис, ніби кинджал: 

«Деякі речі завжди повертаються. Як і треба.»

Мені здається, серце зупиняється. Телефон важчає в руках, наче цегла. Я гашу екран, але слова все одно світяться в голові, як неоновий напис.

Ніби на мить повірила, що знову зможу дихати… і от знову. Порожнеча.

Я ховаюся з головою під ковдру, та в темряві все одно бачу цей букет, цю машину, цю її переможну посмішку.

І відчуваю, що сьогоднішній день закінчується гірше, ніж почався.