Розділ 25 (продовження)

Він наближається. Телефон зникає в кишені, і тепер його руки вільні — от тільки відчуття, що він і далі тримає цей телефон і хтось третій між нами, не полишає. І цей хтось — як невидима стіна, яку неможливо обійти.

Я підіймаю підборіддя й удаю, що чекаю його спокійно. Усередині ж — повний хаос: серце колотиться, як барабан, по якому несамовито гупає невидимий ударник, долоні мокрі, і здається, я от-от випущу з себе хмару пара, мов чайник, що закипає.

— Привіт, — каже він. В очах щось… насторожене. 

— Привіт, — відповідаю. І одразу язик свербить додати: «Ну що, виспався після чудової ночі?» Але я ковтаю цю репліку, бо вона видасть занадто багато. А я ж поклялася собі не видати жодної зайвої емоції. Хоч би й зуби довелося стискати до хрускоту.

Кілька секунд ми просто стоїмо, як школярі, що випадково зіштовхнулися біля туалету. І в голові майже чути цей незручний шкільний дзвоник: «дзинь-дзинь, час сваритися». Він зітхає: 

— Ти ж знаєш, для чого ми тут. 

— О, офіційний тон, — пирхаю. — Ще б табличку «Порядок денний» витягнув.

Він стискає щелепу. Так що я навіть бачу, як там смикається жилка. 

— Мія, я серйозно. 

— А я що? Жартую? Це мій спосіб виживання. У равликів є мушля, у дикобразів — голки, у мене — сарказм.

— То ти, виходить, дикобраз? 

— Краще дикобраз, ніж черепаха, яка вічно ховається.

Він закочує очі. Я ледь не додаю: «Обережно, так і застрягнуть», але стримуюсь. Ледь. Аже нудить від бажання підкинути ще одну шпильку — але я ковтаю її разом із клубком у горлі.

— Якщо чесно, — починаю, — я думала, що ти дочекаєшся, поки я поясню. А не зробиш висновки з першого ж «доброго ранку».

— А що мені лишалося? — різко кидає він. — Ти ж навіть не написала. Просто зникла.

Його слова б’ють, як ляпас. 

— Ага, і тобі навіть у голову не прийшло, що на це була причина! У твоїй голові я вже завинила, якщо не пішла по написаному сценарію?

— Не перекручуй. Я не вимагав неможливого. Просто — чесності.

— Чесності? — сміюся. — Тільки не кажи, що ти теж завжди чесний.

Мій сміх звучить дивно, хрипко, майже фальшиво. Я сама чую, як він ламається, як тонке скло під підборами. І все ж — краще так, ніж показати, як сильно я зараз на межі.

Він на мить вагається, ніби щось важливе от-от зірветься з язика. Але замість цього: 

— Мені байдуже, що ти думаєш.

Широко розводжу руками. 

— Прекрасно! Бо ми ж домовлялися: фейк є фейк. Без драм, без пояснень. Чистий бізнес.

— Домовлялися, — погоджується він. — Тільки, схоже, навіть це для тебе занадто складно.

— Ага, — хмикаю. — Бо я ж така ненадійна. Уяви, який шок: живу без контракту і графіка на Google-календарі.

Сарказм тримає мене на плаву, наче рятівний круг. Але вода все одно прибуває. Його слова ріжуть по-живому, і жодна усмішка цього не перекриє.

— А може, я просто не хочу бути статистикою у твоєму ідеальному профілі? Трохи лайків для різноманіття — і до побачення.

Він нахиляє голову. Його погляд пробиває мене так, що стає важко дихати. 

— Ти справді думаєш, що для мене це було тільки задля контенту?

— А хіба ні? — моя усмішка навіть мені самій здається занадто. — Ти ж такий: «побачив, оцінив, свайпнув ліворуч».

Його очі темніють, і на секунду я відчуваю, що він теж на межі. 

— Ти бачиш тільки те, що хочеш. 

— Ну так, — киваю. — Бо інше ти ховаєш за фільтрами.

Тиша між нами стає липкою. Вона зависає, як павутина, і я боюся поворухнутися, аби не заплутатися в ній остаточно. Студенти проходять повз, сміються, тримають каву. Така буденність, така нормальність, і на її фоні ми стоїмо тут, як два манекени з вітрини, які раптом посварилися за право носити ту саму футболку.

Я відчуваю: ще секунда — і зірвуся. Тому випрямляюся й підіймаю підборіддя:

— Знаєш що? Дякую за співпрацю. Було… весело.

— Було, — киває він. Але очі не сміються. 

Я розвертаюся й іду. Кроки стукають, як кастаньєти, віддаються в грудях глухим барабаном. І тільки тоді дозволяю собі зовсім тихо пробурмотіти: 

— Ідіот.