Розділ 25

МІЯ

Ми виходимо з корпусу разом із юрбою студентів. Сонце б’є в очі, асфальт ще теплий після ранкової прохолоди. Я стискаю телефон у руці так, ніби він ось-ось упаде й розіб’ється — хоча насправді боюся розбитися я сама.

— Ти впевнена? — Влада нахиляється до мене, її голос тихий, але наполегливий. — Може, не треба?

Я ковтаю повітря, наче воно раптом стало густим, як кисіль. 

— Не знаю, — чесно зізнаюся. — Але якщо не поговоримо зараз, я з’їду з глузду.

Влада закочує очі, але стискає моє плече. 

— Ти ж розумієш, він може сказати щось таке… що ти ще сильніше з’їдеш з глузду?

— Дякую, дуже підбадьорила, — бурмочу я, і ми обидві криво посміхаємося.

Усередині мене все одно крутиться єдине: «Нам треба поговорити». Ця фраза лунає так, ніби хтось постійно перемотує касету назад і знову запускає її в голові. 

Ми з Владою звертаємо на алею, що веде до зупинки. Вона тримає мою руку, наче я маленька дитина, яку ведуть уперше до школи. І, мабуть, так воно і є: я йду назустріч чомусь, до чого точно не готова.

— Мієчко, — зітхає Влада, — якщо буде зовсім жах, я влаштую скандал і витягну тебе звідси, навіть якщо опиратимешся усіма чотирма кінцівками і хвостом.

— Хвостом? — дивлюся на неї з-під лоба. 

— Хвостом, — вона знизує плечима. 

— Звідки у мене хвіст?

— Та ти ж моя кицька, а у кицьок хвости завжди є. Просто ти добре його маскуєш під джинси.

Я сміюся, але нервовий клубок у грудях тільки сильніше затягує петлю. Прокручую в голові сценарії нашої розмови. Що я скажу, що він скаже. І так боляче, наче це відбувається насправді, не в уяві. 

— Ти впевнена? — знову перепитує Влада. — Може, я залишуся?

— Ні, — ковтаю клубок у горлі. — Це моя розмова. Я маю сама. Зрештою, це рано чи пізно мало скінчитись. Мене більше не булять, а від Артема відчепились з Аріною. З Аріною у них, здається, тепер усе гаразд…

Вона зітхає, але її пальці ще раз теплом стискають мої. 

— Добре. Якщо що — я в кав’ярні. Нашій. Чекаю. І якщо він щось не те… я йому дам.

Я всміхаюся крізь нерви. 

— Домовились.

Влада йде, а я залишаюся біля сходів корпусу, де студенти розтікаються по кампусу. Хтось сміється, хтось жваво переписується, хтось біжить, спізнюючись на маршрутку. 

Серце б’ється так гучно, що я думаю — от-от почують усі довкола. 

Я чекаю. Одна хвилина. Дві. П’ять. Він написав, що буде тут за пів години. А потім, як завжди, на тренування. На все про все у нас п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин, щоб вщент розбити мені серце, полікувати його й вдати, що все гаразд, все йде за планом… 

Мені ніяково навіть стояти: куди подіти руки, як тримати спину, що робити з телефоном?

Я відчуваю себе п’ятикласницею, яка ось-ось отримає на горіхи від вчительки. Сором душить, але ще більше — нетерпляче очікування.

Студентів довкола стає все менше й менше. Дзвенить дзвінок, закликаючи на четверту пару, й рештки нещасливців, які її мають, повільно, наче зомбі з жахастика, сунуть у корпус. 

І коли двері корпусу гупають у черговий раз, я підводжу голову й бачу нарешті Артема. Його фігура вирізняється з решти, наче її обплутали новорічними вогниками й запалили у нічній темряві. Високий, у світлій толстовці, з телефоном у руці. Може якраз, саме в цю секунду він пише Аріні, пише, що скучив, що кохає...

Моє серце на мить зупиняється.

Він іде сходами вниз, навіть не здогадуючись, що я витріщаюсь на нього, як типова закохана дурепа, яку ще б кілька тижнів тому я зневажала усіма фібрами душі. І з усього серця бажаю, щоб він в цю мить писав не Аріні, а мені ці самі слова.