Розділ 24 (продовження)

— А вона що тут робить? — вирвалося різкіше, ніж я хотів.

Мама навіть не кліпнула. Рівний голос, маска незворушності на обличчі, і знайомий з дитинства вигляд, мовляв, «я завжди права»: 

— Я знала, що твоя… подруга не прийде. Тому запросила Аріну. Вона хоча б розуміє, що таке обов’язок і повага.

Чесно, на Аріну в цю мить було навіть нудко дивитись. А мамі марно щось пояснювати. Це як говорити зі стіною, чи ба більше — з радіо, коли тебе не чують, а торочать безупинно своє. Тому просто розвернувся й пішов, відчуваючи, як у грудях наростає глухий тиск.

Звісно чув, як Аріна намагалась щось пояснити, кинувши в спину: “Я просто хотіла як краще”. Але це ще більше вивело. Бо “хотіла як краще”, це поряд з “я знаю як для тебе краще”. А вони геть заперечують те, що я сам здатен керувати своїм життям.

Останній аргумент був від мами й звучав як наказ: 

— Хоч повечеряй! Це ж неввічливо так іти, коли в домі гості!

І саме тоді в голові ніби пролунав знайомий голос: «А тепер спостерігаємо унікальне видовище: самця Артема Вежбовського методично заганяють у кут його ж власні родичі. Втекти вже нікуди. Ідеальна сцена для Discovery Channel».

Куточок губ сам сіпнувся. Це звучало так по-міївськи — з її сарказмом, точним і безжальним, але завжди чесним. Наче вона справді стояла поруч і шепотіла це мені на вухо. 

І від цього стало водночас тепло і боляче. Бо її не було. Лише голос у моїй голові, від якого я поспіхом відмахнувся.

— Не голодний, — кинув, навіть не обертаючись.

Сходи глухо відлунювали кроки, підкреслюючи, як я віддаляюся від цього дому. Позаду Аріна щось пошепки сказала мамі, та лише втомлено зітхнула. Усе злилося в одне монотонне дзижчання, як набридлива муха біля вуха.

У кімнаті я зачинився й довго сидів у темряві, намагаючись відключити думки. Дарма. Сон так і не прийшов.

Вранці я спустився на кухню за кавою. Встав раніше за всіх — точніше, навіть не ліг. Просто зловив момент, коли небо вже сіріло, й наче злодій відправився на абордаж кавоварки, щиро сподіваючись нікого не зустріти. Так, ви скажете, по-дитячому. Але ж має бути хоч якась перерва моїй менталочці, га? Скільки можна тріпати нею, як моряк подертим стягом.

Проте за столом уже сидів тато. Газета розкрита перед ним — як завжди ідеально рівна й хрустка. Він навіть не глянув у мій бік, лише сухо кинув: 

— За вчорашній демарш машина більше не твоя.

Я завис із чашкою в руках. «Супер, — подумав. — Я росту, а покарання ті самі. Тільки тепер замість залишитися без подарунка на Миколая я просто позбавляюся звичних плюшок. Ідеально. І дуже маніпулятивно».

Тато перегорнув сторінку. Шелест паперу різко прорізав тишу, і він додав: 

— І картки заблоковані.

Гаряча кава трохи обпікала пальці, але це було останнє, про що я думав. 

— Як дорослий — значить, самостійний, — вимовив він спокійно. — Хочеш робити вибір — будь ласка. Але будь готовий нести відповідальність.

Я подумав, що «нести відповідальність» зараз означає стояти тут із чашкою, обпікати пальці й тихо ненавидіти проєкт під назвою «Артем Вежбовський».

Тато ковтнув кави, ніби перевіряв, чи його слова справді працюють. Потім спокійніше, з ледь помітною самозадоволеною посмішкою, додав: 

— За університет я не відмовлюсь платити. Залишився рік, кошти вже внесено, їх ніхто не поверне. Формальність. А так і їх би забрав.

І найгірше, що я навіть не був здивований. Ні краплі. Наче чекав цього все своє життя й нарешті зітхнув на повні груди.

Було вже байдуже до його правил. Я — як та дресована мавпочка з цирку. Або змирися й виступай. Або відмовся від трюків — і на утилізацію.

А от до чого ще лишались почуття, так це до Мії. Думки постійно поверталися до неї: до її слів, до її вчинків, до того, як легко вона відкинула мене, ніби я якийсь фейковий персонаж у її життєвому серіалі. І, чесно, саме це боліло більше, ніж будь-які блокування карток чи машини.

Тому нам треба було поговорити. І, здається, таки закінчити цей епізод…

_______________________________________________________________________

✨ Друзі, хочу з вами поділитися важливим.
Ми з вами майже добігли до фінішу історії Мії й Артема. Попереду — фінальні розділи, і саме вони забирають у мене найбільше сил і думок. Тому проди виходитимуть трохи рідше, бо мені важливо зробити гарне завершення, а не «злити» фінал нашої з вами пригоди.

Зізнаюсь: найважче писати моменти сварок і болю. Коли мої герої страждають — мені теж не по собі. Я більше люблю їх смішні діалоги, поцілунки й кумедні випадки. Але без труднощів не буває щасливого фіналу, правда ж? 🌿

Чесно, іноді мені здається, що молодіжна проза й гумор на Букнеті — не найпопулярніші жанри. І час від часу мене відвідує спокуса дати обітницю мовчання й податися в глуш із думками про тлінність буття 😅 Але жартую — роман я закінчу обов’язково.

А далі — побачимо. Можливо, під час дописування з’явиться нова ідея. Можливо, ми разом ще не раз сміятимемося й хвилюватимемось за інших героїв.

А ви як думаєте? Мені варто далі мучити клавіатуру чи все ж таки видати собі літературну відпустку після цього роману? 💌