Розділ 24

АРТЕМ

Я довго дивлюся на екран. Пальці зависають над клавіатурою, видаляють і знову набирають слова. 

«Нам треба поговорити». 

Крапка. Відправлено.

Телефон одразу летить на стіл, екран гасне, і в грудях полегшало — наче вирвав із себе щось, що тиснуло з учора. Але водночас важче — бо тепер слова не мої, вони там, у неї. І що вона з ними зробить, я не знаю.

Проводжу рукою по волоссю й відкидаюся на спинку твердого незручного стільця. Пара ще не почалась, одногрупники заходять один за одним. Хтось вітається, хтось мовчки киває. У вікні ранок тече хмаринами й сонячними відблисками — а я знову застряг між тим, що мушу зробити, й тим, чого хочу.

І в пам’яті одразу спливає вчорашній вечір. 

Я чекав її у фоє спорткомплексу. Спочатку — впевнено, майже спокійно. Потім — дивлячись на телефон кожні дві хвилини. Дзвінки глухли, як у порожнечу. Повідомлення залишалися непрочитаними.

Люди розходилися з тренування, ще жартували, кидали мені «па, чемпіон». Потім стихло й спорожніло. Я лишився сам під тьмяним світлом ліхтаря.

— Хлопче, — озвався сторож, який вже зачиняв двері. — Мені треба замикати.

Я попросив ще хвилин п’ять. Він зітхнув, махнув рукою: «Добре, тільки швидко».

Але хвилини потяглися, як години. І нічого. Жодної тіні, жодного кроку назустріч. І сторож, вибачливо хитаючи головою, таки виштовхав мене з порогу: 

— Не можна порушувати правила.

І тоді я пішов. Відчуваючи себе ідіотом. І водночас — злим. Бо так не роблять. Хоч би одне слово. Хоч би «не можу». Наче б я не зрозумів, наче я примушував. Відразу ж дав зрозуміти, що не зобов’язана, що прийму будь-яке рішення, що вибір за нею. Невже за ці дні так мало вивчила мене, що в очі не насмілилась сказати правду?

Образливо… Знову ті ж граблі. Я не жива людина — фотка в інсті, образ “золотого хлопчика”, нагорода і трофей…

А як тільки гепнувся на водійське сидіння машини, дзвінок від мами розірвав тишу. 

— Артеме, — її голос завжди м’якший, ніж у батька, але зараз у ньому відчувалася сталь. — Ти вже на годину спізнюєшся. Вечеря давно на столі.

— Мам, я… чекаю.

— Чекаєш? — вона зітхнула, і навіть крізь телефон я відчув, як вона стискає губи. — Ти ж розумієш, синку, що ця дівчина не з нашого кола. Можливо, вона й сама це зрозуміла. Може, вона просто розумніша за тебе.

Кулак стиснувся, аж пальці захрустіли, не відповів.

— Приїжджай додому, — продовжила вже твердо. — Тут і Максим. Ми чекаємо.

Я подивився на темну порожню вулицю, що в глибині душі сподіваючись побачити її силует. Ніхто не йшов. Жодного дзвінка у відповідь, жодного повідомлення. Тиша.

У пальцях горів телефон. І нарешті я написав коротке, майже безпорадне: 

«Я чекав». 

Натиснув «відправити». Втретє — і востаннє.

Пальці ще мить тремтіли над екраном, але потім я різко натиснув блокування, кинув телефон на сидіння поруч і завів машину.

Дорога додому завжди здавалась мені автоматичною — знайомі повороти, ідеальний асфальт, охайні зелені огорожі вздовж вулиць. Але сьогодні все дратувало. Світло фар зустрічних машин сліпило, радіо говорило надто голосно, тому я одним рухом вимкнув його. Усередині було пусто й гулко, наче я сам перетворився на порожню коробку.

Коли я заїхав у свій квартал, охоронець на воротах привітно кивнув, як завжди. Та цього разу я ледве кивнув у відповідь — не мав сил навіть на формальність.

Будинок світився вогнями, мов виставковий зал. Я зупинив машину на під’їзній доріжці й кілька секунд просто сидів, стискаючи кермо, перш ніж вийти.

Усередині пахло кавою й чимось солодким — мабуть, кухарка залишила десерт. Вітальня сяяла, мармурова підлога дзвеніла під кроками. І в центрі цієї холодної розкоші стояла мама.

Темна сукня, ідеально підібрані прикраси, жодної зайвої деталі. 

— Я знала, що так і буде, — сказала вона спокійно. — Знала, тому й вирішила запросити її. Щоб очі тобі відкрити.

Я стиснув щелепи, промовчав.

— Артеме. Такі дівчата не знають, що таке обов’язок. Вони не розуміють, наскільки важливо бути вчасно. Вони не витримують правил, бо самі живуть без правил.

Її слова падали, як краплі льоду.

— Вона не погана, можливо. Але для когось іншого. Для сина сантехніка. Для сина електрика. Для тебе — ні. Ти мусиш зрозуміти, — додала вона, — що твій світ вимагає іншого. Люди, які не витримують першого кроку, не здолають дистанції поруч із тобою

Всередині підіймалась злість. 

— Ти нічого про неї не знаєш!

— Знаю… — сказала вона. 

А двері вітальні відчинились, і в їх просвіті несподівано я впізнав силует Аріни.