Розділ 23 (продовження 3)

 — Не слухай її, — шепоче вона майже в саме вухо. — Це дешевий театр, серіал третього сорту. Ти краще за все це, ясно?

Я киваю, але відчуваю, як щось усередині мене тріщить. Аріна проходить повз нас, і від її парфумів мене трохи нудить. Вона навіть не дивиться в мій бік. А може, саме в цьому й найбільша зневага — я для неї не існую.

— Ходімо, — Влада наполягає і буквально тягне мене за собою крізь натовп студентів. — Інакше я зараз сама їй щось скажу, і нас виженуть ще до першої пари.

Я ковтаю клубок у горлі й дозволяю їй вести мене. Кроки даються важко, ніби я йду не по асфальту, а по болоту. Кожна думка липне й тягне вниз.

Аудиторія зустрічає нас звичним гамором: хтось розкладає конспекти, хтось доїдає булочку, хтось уже готується списувати. Усе надто голосне, надто яскраве. Влада нахиляється до мене: 

— Сідай. Я зараз дістану тобі води, бо ти як тінь.

Я сідаю за першу-ліпшу парту, згортаю плечі, ніби хочу сховатись. Телефон важко лежить у кишені, як камінь. Я намагаюся не дивитися на нього. Не думаючи. Не чекати.

Та це марно.

Коли екран спалахує, я хапаю його швидше, ніж міркую. Серце підскакує до горла, пальці тремтять. 

Артем.

Одне повідомлення. 

«Нам треба поговорити».

Три слова. Усього три. Але вони б’ють так, ніби мене штовхнули у воду з обриву.

В голові миттю вимальовуються сценарії: 

— «Нам треба поговорити» = «крапка». 

— «Нам треба поговорити» = «все закінчено, навіть не почавшись». 

— «Нам треба поговорити» = «не пиши більше».

Я стискаю телефон так, що він ледь не тріщить у руці. Намагаюся вдихнути, але груди ніби стягнув тугий пояс. Очі зрадницьки печуть. Я відводжу погляд у вікно, щоб Влада не помітила.

Але вона помічає завжди. 

— Що там? — тихо, обережно.

Я простягаю їй екран. Вона читає, зціплює зуби й одразу обіймає мене однією рукою. 

— Гей. Це ще не вирок. Знаєш, іноді «нам треба поговорити» — це якраз шанс усе пояснити.

Я хитаю головою, бо всередині вже виросла стіна. 

— Влад… Попелюшки не існує. Це була помилка. Я не з його світу.

— Ти не бачила його обличчя, коли він дивився на тебе, — відповідає вона впевнено. — Повір мені, ця історія ще не закінчилась.

Я дивлюся на повідомлення, що світиться на екрані, й думаю: а що, як вона помиляється? А що, як для нього це вже й справді фінал?

Я опускаю телефон екраном донизу, наче це могло стерти написане. Якби так працювало в житті: просто перевернув — і все зникло. Але слова вже запеклися в голові, наче татуювання.

Влада щось каже, та я майже не чую. Гамір аудиторії накочується хвилею, шумить у вухах, наче море. Викладач заходить і гучно грюкає книжкою об кафедру. Клас втихає, але в моїй голові — ні.

— Сьогодні продовжимо тему… — голос викладача лунає десь здалеку, глухо, мовби я сиджу під водою.

Я машинально відкриваю зошит, кручу ручку в руках, але жодне слово не затримується в пам’яті. Літери на дошці розпливаються, перетворюються на нерозбірливі каракулі.

Усередині — порожнеча, а на тлі цієї порожнечі знову і знову вибухає фраза:
«Нам треба поговорити».

Влада штовхає мене ліктем, коли я зависаю з поглядом у зошиті вже хвилин п’ять. Вона непомітно простягає мені папірець: 

«Дихай. Просто дихай. Не катуй себе завчасно».

Я читаю, і куточки губ самі смикаються в спробі усмішки. Але всередині все одно важко.

Я уявляю, як він набирає це повідомлення. Як дивиться на екран. Чи довго вагався? Чи йому все одно? Може, написав і одразу відклав телефон, навіть не задумавшись, яке пекло ці три слова здіймуть у моїй голові.

Кусаю ручку так, що ледь не залишаю слід від зубів. Навіть не помічаю, як викладач кілька разів повторює моє прізвище. Влада штурхає мене ногою під партою.

— А? — видихаю.

— Левченко, — викладач дивиться поверх окулярів. — Ваша черга. Прокоментуйте, будь ласка, цей уривок. Символіка осені у поезії Володимира Сосюри.

Я підводжуся, ноги ватні. В руках тремтить зошит, але слова з нього стрибають, немов рибки з відра. На мене дивляться двадцять пар очей. Усі чекають. Мені здається, вони навіть чують, як у мене калатає серце.

«Нам треба поговорити».

Ці слова знову врізаються в пам’ять, і рядки на сторінці перетворюються на хаотичні каракулі. Я стою, ніби приклеєна, не можу вимовити й речення.

— Сідайте, Левченко, — викладач махає рукою, і в його тоні звучить роздратування. — Ви, бачу, теж символізуєте осінь: така ж тиша й спустошення.

Смішки прокочуються аудиторією. Хтось тихо пирскає, хтось ховає посмішку за рукавом.

Я ховаюся за плечима одногрупників, сідаю на місце й відчуваю, як щоки палають.

Влада стискає мою руку вдруге, ще міцніше. 

— Не слухай, — шепоче. — Ти просто зараз не в собі.

Я киваю, але в горлі знову застряє клубок. Й десь глибоко залишається тоненький, впертий голосок: 

«А що, як Влада має рацію?»

Що, як ці три слова — не вирок, а початок?

Я не знаю. Я лише сиджу, стискаючи телефон так, ніби від нього залежить моє життя. І чекаю.

Чекаю, поки він скаже мені решту.