Розділ 23 (продовження 2)

— Ну-у-у? — вона тягне, підштовхуючи мене ліктем. — Не муч. Кажи, що він приніс тобі квіти. 

Я хитаю головою. Усмішка, яка ще секунду тому була, сповзає. Мені раптом так щипає очі, що я кліпаю частіше, ніж треба.

Влада одразу сповільнює крок і примружується на мене. 

— Стоп. Почекай. Він забув про квіти? Про квіти для дівчини в сукні? Чи ти знову купила замість одягу мішок для картоплі й обламала пацана своїм сарказмом, вдаючи фанатичну захисницю флори? Показуй негайно фотки! Не скажи, що не зробила жодного селфі в примірочній — я в житті не повірю. Давай зізнавайся!

Я лише знизу поглядом і ковтаю каву.

— О боже, — вона закочує очі. — Я так і знала! Ти приховала від мене міні-фотосесію. А тепер я гадатиму: ти там була красунею в стилі «мій хлопець втратив дар мови», чи, може, вибрала бабусину чорну класику «на всі випадки життя, включно з похоронами»?

— Влад… — намагаюся всміхнутись, але виходить слабко.

— Ну скажи хоча б: він зомлів, коли тебе побачив? — не вгамовується вона. — Ти ж таки втерла носа всім тим пафосним Вежбовським, які дивляться на людей згори вниз?

У мене в грудях раптом щемко й порожньо. 

Я зітхаю. 

— Влад, я ні… загалом, ні. Ніхто не зомлів, нічого я не втерла. Ми так і не зустрілися.

— Як це — «не зустрілися»? — у її голосі стільки обурення, що перехожі обертаються.

І тоді я все розповідаю. Про Аріну, про каштан, про біг до спорткомплексу, про зачинені двері, про відображення у склі. Слова виходять уривками, то швидко, то ривками, ніби я сама ще не до кінця вірю в те, що говорю.

Влада слухає уважно. І чим далі я говорю, тим більше стискаються її губи. 

— І ти навіть мені не написала? — нарешті каже вона, коли я закінчую. — Я б примчала. Хоч серед ночі. Ми б вигадали щось. Чому ти не попросила допомоги?

— Влад, — я торкаюся її плеча, — бабуся ж. Ти сама казала: «телефон у сумку, ніяких інстаграмів за столом». Ну і… не завжди ж тобі рятувати мене.

Вона зітхає, але хапає мене під руку. 

— Ти дурненька, знаєш? Я би все одно приїхала. І буду приїжджати, хоч бабусине весілля відзначай.

Ми йдемо далі мовчки кілька хвилин. Лише гуркіт машин і наші кроки по асфальту. 

— Слухай, — нарешті каже Влада м’якше. — Це все ще можна виправити. Ви зустрінетесь, поясниш, і все налагодиться. Він же не ідіот, щоб так просто поставити хрест.

Я ковтаю повітря, ніби вперше за цей ранок. І думаю: може, вона має рацію. Може, ще не все втрачено.

Влада ще якусь хвилину щебече, підсипаючи мені оптимізму з такою щедрістю, наче роздає листівки біля метро: 

— Побачиш, ви ще потім сидітимете й сміятиметесь із цього. Ти йому розкажеш про те як лізла в сукні на каштан — і він просто впаде. У сенсі, від сміху. Це ж історія на все життя!

Я навіть усміхаюся. І коли ми звертаємо на вулицю до університету, мені стає трохи легше.

Але біля воріт ми обоє спиняємося. Машина. Чорний, блискучий седан, який важко не впізнати.

— От бачиш, — шепоче Влада й штовхає мене ліктем. — Це знак. Зараз він вийде, і ви розставите всі крапки над «і».

Моє серце починає битися швидше. Так. Це може бути початок. Це ж… ну, не може ж усе бути настільки безнадійним?

Машина паркується просто перед нами. Я роблю маленький крок уперед, стискаючи стаканчик кави так, що кришка мало не зістрибує.

Але дверцята відчиняються не з боку водія. 

З пасажирського виходить Аріна.

Коротка рожево-блискуча сукня, ноги від вух, сонячні окуляри на півобличчя. Вона з грайливою повільністю відкидає волосся назад, наче знімається у власній рекламі шампуню. Потім нахиляється до машини так, що я ледь не відводжу очі — здається, ще трохи, і вона покаже світу те, що точно мало б залишитись за лаштунками.

— Дя-а-кую за ніч, любий, — голосно, солодко, так, щоб ми точно почули.

Мені вмить стає холодно, ніби хтось набрав відро з крижаною водою й вилив просто на мене. 

Ось і казочці кінець. Попелюшка повертається в гарбуз, миші розбігаються, а принц вибирає звісно ж принцесу. Красиву, ідеальну, без плям від золи на щоках і дивного почуття гумору.

Я ковтаю повітря, але воно застряє десь у горлі. Влада стискає мою руку, ніби намагається вберегти від падіння. Але здається, я вже лечу.