Розділ 23 (продовження)

Світло в кімнаті так і не вмикаю, довго сиджу в темряві, дивлячись в екран, ніби він має ось-ось ожити й подарувати мені чудо. Але нічого подібного, звісно, не трапляється. Чай остаточно перетворюється на мерзенне прохолодне вкрите плівкою пійло. Серіал закінчується. А мені все одно не вдається вимкнути в голові тупу прокрутку думок, як стару пісню, що заїла на одному місці.

Зрештою, приходжу до висновку, що недільний вечір скочується в те саме «ніщо», з якого вже не виберешся. Й вмощуюсь під ковдрою, притискаючи телефон так, ніби він найдорожче у світі. Мозок ще бубонить щось про «дві сірі галочки», але тіло, вимотане вщент емоціями, на щастя, вимикається швидше, ніж я встигаю розплутати власні відчуття.

А коли прокидаюсь, приходжу до висновку, що ранок понеділка — це найгірше, що могло вигадати людство. Якщо колись мене запитають, який пекельний вирок я вважаю найстрашнішим, я скажу: «вічний понеділок». Бо неділя хоча б чесно вдає, що все ще вихідний. А понеділок завжди приходить із лицем зомбі-вбивці й каже: «Привіт, ти думала, що відпочила? Ха-ха, тримай розклад на тиждень».

Я ледве віддираю себе від подушки. Серйозно, в мене є підозра, що вона приросла до щоки. Дзеркало в коридорі підтверджує: так, моє відображення офіційно виглядає, ніби пройшло через апокаліпсис і забуло розчесатися.

— Ти красуня, мишко, — бурмочу сама собі, розгрібаючи волосся, яке сьогодні вирішило жити за законами фізики мультиків. Сарказм і гумор — моє рятівне коло на всі часи. Вони заглушають думки в голові й дозволяють вдавати, що байдуже.

Чищу зуби, пакую зошити в рюкзак, краєм ока косо дивлюся на телефон. Тиша. Ну звісно. Нічого нового. Крім того, що сьогодні — пара о восьмій ранку.

Я ще раз нагадую собі, що я сильна незалежна жінка… яка ненавидить понеділки. І каву без цукру. І себе за те, що встала так пізно, що часу нафарбуватися вже немає. І гонорових мажорів, які навіть поговорити не можуть, як дорослі, а дуються тихенько в кутку.

— Дитсадок — штани на лямках, — бурмочу до себе. Криво посміхаюсь, але в дзеркалі замість посмішки гримаса.

— Нічого, і так непогано, — подумки махаю рукою. Чхати на все.

І тут телефон дзеленчить. Повідомлення. Серце вистрибує, наче хтось підкрутив звук до максимуму — таки не чхати. 

Але то не Артем. Звісно. Мажори дуються, не пишуть…

Влада: 

«Стою під твоїм під’їздом. Давай, соня, спускайся, інакше я ввірвусь сама і влаштую тобі ранкову зарядку».

Я мружуся на екран і не втримуюсь від посмішки. Ну добре, хоч одна людина на цьому світі не ігнорує мої існування.

Затягую рюкзак на плечі, штовхаю босоніжку ногою під ліжко (бо навіщо прибирати, якщо можна створювати хаос), і, зітхнувши так, ніби я йду на власну страту, відчиняю двері. Бо найкраща подруга, звісно, почне розпитувати. І тут я не впевнена, що втримаюсь від сліз. Що мої рятівні кола втримають на плаву цю тушку, обвішану почуттям провини, туги й саморуйнування, наче новорічна ялинка. 

Влада дійсно чекає внизу. Звично енергійна, з кавою в руках і блиском у очах, який у такі ранки здається або дивом, або злочином проти людяності.

Вона махає мені рукою так, ніби повернулася з арктичної експедиції, а не пройшла пару кварталів. 

— О, нарешті! — вручає мені стаканчик кави. — Розумієш, я вже майже здала заявку в поліцію на розшук: «дівчина середнього зросту, вигляд — зомбі з ранкової франшизи, може бурмотіти дивні речі».

— Дякую, — сьорбаю ковток і мало не підстрибую від гарячого. — Могла б і попередити, що там кип’яток.

— Та я думала, твоєму організму потрібен шок, аби прокинутись, — знизує плечима. — Інакше ти б у мене тут заснула на лавці.

Пирхаю. Знову сьорбаю. Таки бадьорить. І ми вирушаємо до університету. 

Влада, як завжди, енергійно тараторить: про серіал, який відкопала в рекомендаціях вночі, про те, що вчора на святкуванні бабуся змусила всіх співати караоке. 

— Ти уявляєш, як мій дядько завів «Червону руту»? Я досі в шоці. — Влада сміється сама з себе. — Ну, але! Давай про головне. — Вона нахиляється до мене, її очі спалахують. — Ну? Як там сімейна вечеря Вежбовських? Розказуй все!

Я ковтаю каву, відчуваючи, що смак миттю перетворюється на гіркий. 

— Влад, та… ну… — починаю я, але слова застряють.