Розділ 23

Йду вулицею, обіймаючи сумку так, ніби вона єдина знає всю правду. Телефон лежить усередині, важкий, як камінь. І я боюсь навіть доторкнутись, щоб не побачити знову ті слова: «Я чекав».

Ноги заплутуються у власній тіні. Каблуки стукають, наче глузують. У голові дзвенить — кожен крок ніби відлунює моє «запізнилась».

Світ довкола продовжує жити: десь сміються хлопці біля кіоску, собака гавкає за парканом, на лавці цілується пара. І тільки я — наче у розбитій кулі зі скла, крізь яку видно, як інші дихають, а мені бракує повітря.

Я сідаю на бордюр біля зупинки. Сукня липне до колін, на тканині засохлі плями землі малюють безглузді карти. Смішно. Зовсім не як у кіно. У кіно дівчина, яка запізнилася на побачення, виглядала б романтично-розпатланою. А я — як після битви з каштаном.

«Фейкова дівчина, фейкова вечеря». Я сама це написала. Але чому тоді так боляче по-справжньому?

Автобус під’їжджає, гуркочучи, ніби старий холодильник. Я підіймаюсь, втираю щоку. І заходжу.

Усередині порожньо. Лише водій слухає радіо, а диктор рівним голосом говорить про погоду на завтра. «Без істотних опадів. Температура вночі — плюс дванадцять». Як добре, що хоч погода не міняє плани в останній момент.

Я опускаю голову до скла. Відображення дивиться на мене знову. Втомлене, з розтріпаним волоссям і подертою сукнею. Але цього разу воно виглядає не розгублено. Воно виглядає… порожньо.

І мені стає страшно, що це відображення я і є.

Автобус здригається на черговій ямі й повільно зупиняється. Двері розчиняються з сухим шипінням. Я підхоплюю сумку й виходжу назовні.

Нічне повітря різко б’є в обличчя. Вулиця напівпорожня: лише кілька жовтих вікон світяться в багатоповерхівках, та чути, як десь далеко гавкає собака. Я йду швидко, опустивши голову. Під ногами рипить гравій, а лампа на розі моргає, ніби теж втомилась.

І як дивно — ще дві години тому я йшла цією ж дорогою зовсім іншою: в легкій сукні, з відчуттям, ніби світ зараз відкриється мені назустріч. У голові роїлися дурні мрії, навіть трішки наївні. Я виходила з квартири з надією, що попереду щось нове й гарне. А тепер… тепер у грудях лише камінь і відчуття, що мене витрусили всі емоції й залишили на холоді.

Двері під’їзду відчиняються важче, ніж завжди, і коли я заходжу всередину, мене накриває така тиша, що аж дзвенить у вухах. Навіть старий ліфт сьогодні не гуде — доводиться підійматися сходами. Кожен крок віддається луною, наче в порожньому будинку.

Кімната зустрічає мене темрявою. Я не вмикаю світло, просто кидаю сумку біля дверей і опускаюсь на край ліжка. Знімаю босоніжки — одна впала на підлогу з глухим стуком.

Втикаю в чорний екран телефону. Пальці самі набирають: «Влад, ти не уявляєш, яка дурня щойно сталася…» Але потім я згадую: у її бабусі сьогодні день народження. Стираю все, що написала. Дивлюсь на миготливий курсор. Порожньо. Не хочу турбувати. Я й так забагато її нагружаю своїми проблемами.

Відкриваю інший чат. Зупиняюсь на імені, що світиться майже червоним.

«Привіт. Пробач, що не відповіла на дзвінок. Не мала змоги. Це було не спеціально.» 

Довго дивлюсь на текст. Додаю ще одне слово — «чесно» — і видаляю його. Знову перечитую. Натискаю «надіслати».

Дві сірі галочки з’являються майже одразу. І тиша.

Телефон важчає в руках так, ніби зсередини його наповнили свинцем.

Намагаюся удати, що це дрібниця. Ну не відповів. Може, за вечерею заборонено відволікатись. Може, зайнятий. Може… Я навіть придумала з десяток «може», але жодне не рятує від цього тягаря в грудях.

Ставлю чайник. Він верещить, як скажений, але навіть цей звук не перекриває думок. Вмикаю серіал — смішний, легкий, який ми з Владою дивилися ще на першому курсі. Але жарти ковзають повз, ніби я дивлюся його чужою мовою.

Кожні п’ять хвилин ловлю себе на тому, що зиркаю на телефон. Наче він от-от завібрує, і я прочитаю щось неймовірно важливе. Він, звісно, мовчить.

Я ставлю чашку з чаєм на стіл, нахиляюся ближче. Дві сірі галочки все так само дивляться на мене з екрана. Жодної нової букви. Жодної краплі пояснення чи хоча б сухого «ок».

Мені стає смішно й гірко водночас. 

Я навіть шепочу: 

— Повір мені… Просто повір…

В кімнаті тихо. І тільки чай остигає швидше, ніж я готова визнати, що чекаю на нього.