Розділ 22 (продовження 2)

Сміх зривається на коротке схлипування. Я глибоко вдихаю й встаю, відчуваючи, як тиск всередині все ще стискає груди. 

Ти доросла, Міє. Ти впораєшся. Навіть якщо підеш знайомитися з його батьками з плямою на сукні. Навіть тоді.

Струшую землю з подолу, намагаючись надати собі бодай вигляду людини, яка контролює ситуацію. Телефон у сумочці блимкає сповіщенням — мабуть, Артем уже написав: «Ти де?»  

А я думаю: «Там, де Попелюшки зазвичай і бувають перед балом. Лізу на дерева і рятую сукню від смерті героїчної».

Настрій — у мінус двадцять. Волосся скуйовджене, шпильки тримаються на чесному слові, кілька прядок вибились і стирчать у всі боки, ніби я щойно вижила в урагані. Те, що колись було акуратним пучком, тепер нагадує розпатлане гніздо. Дихаю, як їжачок із бронхітом. Але сумочка у руках.

Перемога? Я витягаю телефон, зиркаю на годинник. І розумію. Я запізнилась.

Шість пропущених. Всі — від нього. 

І кілька повідомлень:

Артем: 

«Міє, все нормально?». 

«Якщо не хочеш — просто скажи. Я зрозумію».

«Міє, напиши. Не обов’язково зникати».

«Я чекав».

Набираю — а у відповідь довгі гудки.

Добігаю до спорткомплексу, стискаючи сумку так, ніби це мій квиток у краще життя. Листя у волоссі, поділ у плямах і подряпинах, кілька ниток безсоромно стирчать. Сукня, яка ще годину тому здавалася святковою, тепер більше схожа на костюм для театру абсурду. Щоки палають, серце калатає.

Але ж він чекає. Має чекати.

— Будь ласка, — задихаючись, звертаюся до чоловіка при дверях. Він саме замикає вхід, повільно, ритуально. — Мені треба всередину. Тут мав чекати хлопець… Артем.

Сторож кидає на мене короткий погляд — той особливий, змучений, як у людей, які бачили всі людські трагедії й не здивуються жодній. 

— Дівчино, всі вже пішли. Я закриваю.

Я завмираю. Просто стою, тримаючись за ремінець сумки, й намагаюся не завити від відчаю. 

— Але… але він мав…

Та чоловік уже відвертається, клацає замком. Двері — скло й метал — стають між нами стіною.

Я відходжу на кілька кроків, спиною до зачинених дверей. І раптом бачу себе у відображенні скла. Збита зачіска, сукня з плямами землі й зеленими смугами від кори, розгублені очі. Моя власна тінь дивиться на мене так само злякано й розчавлено, як я відчуваю всередині. Я не знаю, кого шкода більше — мене чи цю дівчину у відбитті.

Дістаю телефон — руки трясуться.

І от тепер — все.

Мене прошибає холодом зсередини. У шлунку порожнеча. В очах — пелена. Він не злий. Не образився. Просто розчарований. А це — гірше.

Я хочу написати все. Розповісти, як чиясь манікюрна психопатка жбурнула мою сумку на дерево, як я повзла по стовбуру, мов білка з драматичним бекграундом. Як не встигла. Як старалася. Як боялася. Як чекала на цю зустріч.

На нього.

Палець зависає над клавіатурою. Але… Що я йому скажу? Що твоя колишня зірвала з мене сумку і кинула її в сосну? Що я заплуталась у власному страху? Що в мене знову ця дурнувата тріщина в серці — і ти туди заходиш, навіть не питаючи?

Я стираю все, що встигла набрати.

«Що ж, фейкова дівчина — фейкова вечеря. Це нічого не означає. Правда?»

Ховаю телефон. І знову стою перед зачиненим склом — як дитина, яку забули забрати зі свята.