Розділ 22 (продовження)

Вибух! 

— А ти виглядаєш, ніби вкрала не своє життя! — шипить вона.

Я не встигаю зреагувати, як Аріна хапає мене за зачіску — той невдалий «пучок-бублик», який я пів години намагалася спорудити перед дзеркалом. Він тримається на шпильках і молитвах, а тепер ще й у її кулаці. Різкий ривок назад змушує мене скрикнути: 

— Ай!

— Думаєш, ти його варта?! Думаєш, досить покрутити дупою і вдавати милу? — її голос уже не холодний — він гарячий, злий, дикий.

Я відштовхую її руку, але вона не зупиняється. Зриває з мого плеча сумочку — різко, несподівано — й з розмаху жбурляє її вбік, просто на дерево біля спорткомплексу.

— З’їж свою вечерю на даху, Попелюшко! — кидає вона, озираючись, чи хтось бачив.

Сумочка зачіпляється за гілку. Телефон, ключі, документи — усе там. І тепер усе це звисає на висоті метрів за два над моєю головою. Мов життя, яке раптово зависло в повітрі.

Я стою, не дихаючи. Руки тремтять. У грудях — вогонь. 

— Ти просто… — починаю, але ковтаю слова. Бо сказане не змінить нічого.

Аріна вирівнює плечі, поправляє яскраву куртку — й іде. 

А я залишаюсь.

Підіймаю голову. Дивлюся на дерево. Дерево дивиться на мене. Сумочка звисає, як мішень у дурній короткометражці: «Життя Мії Левченко. Серія третя: лізь на каштан, красуне. В сукні».

Сльози підступають до горла. Але сльозами тут не допоможеш. 

Оглядаюсь: нікого. І добре. Бо зараз буде цирк.

Скидаю легку куртку, закочую рукави. Вдихаю глибоко. 

— Я феміністка. Я сильна. Я самодостатня, — бурмочу собі під ніс. — І я точно вилізу на це кляте дерево. Навіть у сукні.

Оливковий поділ одразу чіпляється за кору, наче кричить: «Куди ти мене тягнеш?!». Я однією рукою тримаю край, щоб не піднявся вище дозволеного, іншою — чіпляюсь за найближчу гілку. 

«Видовище ще те, — думаю, крекчучи. — Привіт, батьки Артема. Я — ваша майбутня невістка. Знайомство почнеться з акробатичного номера».

Вперше у житті я щиро дякую нашому фізруку, який ганяв нас по турніках, ніби ми готувались до чемпіонату світу з паркуру. Хоч щось у тому безглуздому лазінні знадобилось. У дев’ятнадцять. Щоб зняти сумочку з дерева. У сукні. Після того, як її туди жбурнула ревнива ексдівчина мого фейкового хлопця.

Дерево скрипить. Я ловлю рівновагу, притискаючи поділ коліном, щоб не світила на пів району. Тягнусь… ще трохи… ще… 

— Ну давай, рідненька, — хекаю, заклинаючи сумку. — Ти ж не якась там «Шанель», а звичайна шкіряна Барбі. Давай до матусі.

І — о диво! — вона зсувається. Я ловлю її в останню секунду, зриваючись з гілки й майже падаючи в бруд. Майже. Лише коліном. І дупою.

Моя сукня отримала бойове хрещення.

— Елегантність — моє друге ім’я, — видихаю з болем, відпльовуючи листя.

Якусь мить сиджу на землі, вирівнюю дихання і оговтуюсь від удару, тримаю сумочку в обіймах, як найдорожче немовля, і замість того, щоб заплакати, — сміюся. Нервово, різко, крізь спазм у горлі.

«Добрий вечір, пані Вежбовська, — репетирую подумки, витираючи пляму з коліна. — Це не бруд, це… новий дизайн. Дуже авангардний, у Парижі всі так ходять». 

Або: 

«Так, я знаю, виглядає ніби мене котили по стадіону, але то дрібниці. Головне — внутрішня краса, правда ж?»