Розділ 22

Я йду повільно, стискаючи ремінець сумочки так, що пальці біліють. Вулиця пахне вечірньою прохолодою й асфальтом після денного сонця. Серце — то калатає, то завмирає.

Я сама винна, що йду сюди одна. Артем хотів заїхати після тренування, але я відмовилась: сказала, що хочу пройтися пішки, «налаштувати дихання» перед вечерею з його батьками. Насправді ж — просто боялася, що в машині поруч із ним мене накриє хвилею паніки, і я зіпсую все ще до початку.

На мені — нова оливкова сукня. Кожен її рух по тілу я відчуваю надто гостро: ніби вона підсвічує мене у темряві, хоча насправді виглядає стримано й елегантно. Вона змушує мене тримати спину рівніше, крокувати повільніше. І водночас у голові крутиться дурна думка: що, якщо я виглядаю смішно? Що, якщо дзеркало вдома збрехало?

Я уявляю, як Артем побачить мене. І хочеться, щоб він помітив різницю. Щоб у його очах я перестала бути «дівчинкою для фейкових стосунків» й стала кимось, із ким не соромно сісти за один стіл із батьками.

І саме в цей момент, коли я так намагаюся дихати рівно, ніби перед запливом, мене «перехоплюють».

Вона.

Аріна.

Стоїть під парасолею біля кав’ярні, у світлих штанах і яскравій куртці. Волосся ідеально укладене, обличчя — як у моделі зі сторіз: блискуче, трохи зневажливе.

На секунду мені стає холодно. Якби Артем був поруч, вона б, напевно, не підійшла. Але я сама. Я дала собі цю «самостійність» — і тепер мушу платити.

— Привіт, — каже майже невимушено. Наче це випадковість. Наче вона просто тут опинилася. 

— Привіт, — відповідаю тихо, ковтаючи неприємну грудку в горлі. 

Це вперше ми з нею ось так, віч-на-віч, а не через екрани телефонів… 

— Дивно тебе бачити в такому вигляді. Точніше… навіть не дивно, — вона трохи схиляє голову, вивчаючи мою сукню, наче експонат у музеї. — Ви вже так загрались, що справді повірили? 

Мовчу. Бо не знаю, що сказати. Або знаю — але це не для вечора, коли я прямую на вечерю з його батьками. 

— Мала, — продовжує Аріна, вже не усміхаючись, — ти не в тій лізі. Артем — мій. Просто зараз він грає в поблажливість. 

Стискаю сумочку ще міцніше. 

— Ти можеш думати, що ти особлива. Вони всі так думають. А потім — бах. І він іде. До мене. До тієї, хто завжди була на першому місці.

Варто було б дати їй відсіч. Варто було б сказати хоч слово. Але… Ноги ватяні. Я відчуваю, як пальці ніг упираються в устілку, немов шукають ґрунт, якого піді мною нема. Стою. І чекаю, поки вона піде. Або вибухне. Або зробить щось іще. І вона не стримується.

— Слухай, миша, —  в очах блискає, голос стає шиплячим й водночас пронизливим, як тихе зміїне шипіння. — У мене вже бувало таке. Всі вони потім повзли назад. І він поповзе. Бо ти для нього — фоновий шум. Прикраса на один семестр.

Вона робить крок ближче. І я роблю крок назад. 

Серце б’ється так голосно, що здається — ось-ось почує й вона. Долоні спітніли, і я мимоволі стискаю пальці в кулаки, аби не видати тремтіння. Ком у горлі важчає з кожною секундою, немов я ковтаю камінці.

Я більше не хочу це слухати. У мені повільно, але впевнено підіймається хвиля — гаряча, розлючена, утомлена. Вона пече зсередини, наче вимагає прорватися.

Роблю півкроку назад. Вдих. Видих. І кажу рівно, так рівно, що сама дивуюсь:

— Може, досить уже? Ти виглядаєш так, ніби застрягла в минулому.

Аріна мовби завмирає. Її обличчя на мить стає абсолютно порожнім — як екран, на якому згасло світло. І в тій порожнечі є щось ще страшніше, ніж у її криках.

А потім...