Розділ 21 (продовження)

Я прокидаюся рано. Точніше — не стільки прокидаюсь, скільки визнаю поразку у спробах заснути нормально. Сон був десь між трилером і тупим рімейком «Вижити за будь-яку ціну».

Встаю, плентаюсь до шафи й дивлюся на сукню, яку обрала вчора. Увечері вона здавалася єдиним адекватним варіантом. Сьогодні ж — виглядає так, ніби я зібралася не на вечерю, а вести гурток «Декоративне миловаріння» в місцевому Будинку культури. 

Я хапаю інші — але все ще гірше. Одна — «шкільна лінійка та віршик про перший клас», інша — «продаю насіння біля метро», ще одна — «дитячий садок у квіточку». Навіть моя улюблена, яка завжди виручала, раптом нагадує кастинг у серіал «Звідси до неба й назад», але з приміткою «роль статистки, яка мовчки проходить у кадрі з відром».

Я падаю на ліжко, розкидавши речі навколо, як після торнадо. 

— Ну супер, Левченко. Ти йдеш на вечерю до батьків Вежбовського і не маєш жодної сукні. Взагалі. Навіть міфічної.

Рішення приходить блискавично й абсолютно безвідповідально: купити нову. На картці — так собі. Але ж у мене є кредитка. Мій особистий демон у гаманці. 

— Це буде практична покупка, — намагаюсь втішити себе, відкриваючи банківський додаток. — В цій сукні я зможу піти і на випуск, і на побачення… якщо, звісно, через чотири роки вона не вийде з моди. І якщо я не розтовстію. І якщо мене не зіб’є маршрутка…

Скорочено: у мене реалістичні плани на майбутнє.

Пишу Владі: 

«Я вирішила. Йду купувати сукню. Психологічно готова. Скажи, що ти підтримаєш мене й будеш чекати біля примірочних з транспарантом «Левченко — богиня».»

Відповідь приходить миттєво: 

«Я б з радістю. Але батьки розбудили о шостій ранку й насильно відвезли мене до бабусі. В неї ювілей. Я тут їм олів’є і слухаю історію про те, як у 1973-му вона вперше побачила каву в зернах. Але подумки я з тобою! Купи цю сукню і знищ Вежбовських наповал».

Зітхаю. Бо насправді так сумно без неї. Удвох простіше: Влада завжди бачить зі сторони, відразу каже, якщо щось не так. А моє дзеркало… показує якийсь трешак, від якого хочеться пірнути в найближчий смітник і закопатися з головою.

«Мі, — знову приходить повідомлення, — ти чудова і гарна. І все зможеш. Ну і хіба що попросиш мене, я зірвуся й прилечу, навіть якщо прямо зараз бабуся почне розповідати, як у 74-му вперше спробувала цикорій».

Я хмикаю. Подруга як завжди знає, як мене підбадьорити. Та все одно лишається оцей дивний клубок у грудях — самотність упереміш із легким страхом. Але я ж доросла дівчинка. Зрештою, хтось має навчитися робити вибір без оплесків з боку.

«Залишайся з бабусею і слухай про цикорій. Це моя маленька помста. А я піду у світ шикарних суконь і парфумів, але подумки теж буду з тобою». 

І вже серйозніше додаю:

«Все гаразд, Влад. Я й сама можу. Просто з тобою веселіше».

«Лю тебе, моя смілива підкорювачка магазинних джунглів».

«І я тебе».

Магазин зустрічає мене вішалками, які виглядають як хаотичні ліси тканини: всюди рукави, комірці, теги, з яких на мене косо дивляться цінники. Консультантка зависає в кутку, наче я потенційна злодійка, й удає, що просто «розкладає речі». Дякую, пані Непроханість, тепер я точно відчуваю себе впевненіше.

В коридорі примірочних повний набір: одна дівчина сперечається з дзеркалом («ти криве, а не я крива!»), інша ховає невдалу кофту під найближчим вішаком (злочин прихований — злочину нема), третя фотографує себе для «інсти» так, ніби тут не Zara, а Vogue.

Я стягаю з вішалки «свою» сукню — чорну, класичну, ту, яка може зробити з мене бодай відсотків тридцять дорослішою. Зникаю в кабінці.

І саме тоді чую з сусідньої: 

— Ну що, хто вгадає, скільки вона протягне в ролі «дівчинки для розваг»?

Моє серце пропускає удар. Спершу здається, що це про когось іншого. Але сміх, який іде за цими словами, я впізнаю миттєво: дзвінкий, липкий, мов сироп на зубах. Занадто знайомий. Занадто «їхній».

А наступна фраза взагалі розбиває геть усі сумніви.

— «Можна буде зняти ще одну частину «Людини-амфібії» — вона ж потоне в ньому по вуха, а потім просто потоне», — долітає уривок фрази. 

— «Та він просто грає. Ви бачили, як вона на нього дивиться?»

Вони навіть не намагаються говорити пошепки. Немов це частина гри: кинути гачок у повітря й дочекатися, чи хтось смикнеться.

Я виходжу з примірочної, тримаючи чорну сукню, яка мала б мене «рятувати». Тьмяна, практична, безпечна — ідеальна для того, щоб злитися з меблями в ресторані й не привертати зайвої уваги. Мені не треба телефон, не треба скрінів, щоб упізнати стиль. Цей коктейль із жовчі й солодкавого знущання належить тільки одному колу. Аріні й її найближчим.

Я не обертаюсь різко. Просто ловлю їхні погляди у дзеркалі біля примірочних. Вони на секунду зависають, немов перевіряючи, чи я почула — ті самі дівчата, що були в басейні. А я — дивлюся повз. Холодно. Тримаю маску, наче це мене не обходить.

Проте всередині щось тріскається. Пальці нервово стискають тканину чорної сукні. І раптом розумію: вона не підійде. Вона — ніби їхній сценарій: зручна, тьмяна, передбачувана. А я що, справді хочу жити за сценарієм Аріни?

Тому я кладу чорну назад і тягнусь до іншої. До тієї, яку ще хвилину тому боялася навіть приміряти. 

Ніжно-оливкова, з тонким поясом на талії й легким розкльошеним низом, що грає при кожному русі. Вона не кричить, не викликає, не зухвала. Вона — як я могла б бути, якби перестала ховатися: свіжа, елегантна, трохи доросліша, ніж я себе відчуваю, але чомусь саме через це — правильна.

У дзеркалі відображається дівчина середнього зросту, шатенка з теплими очима й раптом таким серйозним виразом обличчя, що мені хочеться сказати: хто ти й що зробила з моєю звичкою прикидатися сірою мишею?

— Ну, привіт, пані «я тільки на вечерю, нічого особливого», — бурмочу я собі, — а насправді виглядаєш так, ніби можеш підкорити будь-чиїх батьків.