Розділ 21

Усвідомлення того, що я справді погодилась піти на вечерю з батьками Артема Вежбовського, накриває мене лише після того, як гасне екран. Я підриваюсь з ліжка, як ошпарена. Вмикаю верхнє світло в кімнаті. І завмираю біля дзеркала. Розтріпана, в розтягнутій старій футболці.  І розумію, що завтра мені доведеться виглядати… пристойно. 

Не на вечірці. Не на толоці. І навіть не в універі.

А на вечері. В сукні. 

З ним. 

І не просто з ним — а з людиною, яка, здається, виросла в умовах «лабораторії ідеальних спадкоємців» під кодовою назвою Forbes edition.

— Ну, вітаю, Левченко, — бурмочу вголос, — план «залишаймося непомітною і не розкриваймо справжні почуття» провалився ще на етапі, коли він узагалі запропонував зіграти роль його дівчини.

Кидаю на ліжко всі сукні, які маю, й уп’яте вирішую, що мені нічого вдягти. Одна занадто відверта — виглядаю, ніби я йду не вечеряти, а на кастинг у шоу «Холостяк». Друга — як шкільна форма з 80-х, у якій можна подавати компот і салат олів’є. Третя — чомусь у квіточку й більше схожа на «зустріч із бабусею в селі», ніж на «вечерю в маєтку людей, які володіють, мабуть, половиною міста».

Я обираю ту, у якій бодай не виглядаю повністю смішно, і вже хочу піти спати, але… не можу. Мене трясе. І не тому, що я боюсь вилити на скатертину борщ чи спитати його батька, чи він теж дивиться «Титанік».

Мене трясе. Бо я не його ліга. Бо це гра, яка вийшла з-під контролю. Бо коли він дивиться на мене так… Я боюся, що йому насправді байдуже.

Тицяю кулаками подушку, наче вона в чомусь винна, кручуся, зітхаю і, зрештою, беру телефон. Пишу Владі, сподіваючись, що вона давно спить і мій сповідальний монолог загубиться до ранку.

«Владо, Артем запросив мене на вечерю. І не абикуди. До своїх батьків. На вечерю. З батьками! Здається, у мене панічна атака!».

Натискаю «відправити» й закриваю очі. Уявляю, як завтра вранці це прочитає Влада, уявляю її очі і голос. А ще несамовитий крик: “Офігіти, Мія! Турецькі серіали відпочивають! Мій шок в шоці!”. Навіть хихикаю й трохи заспокоююсь. Але через хвилину екран спалахує вхідним дзвінком.

— Ти з глузду з’їхала?! — замість привітання гримить Влада. — Ти пишеш мені ТАКЕ і думаєш, що я проігнорю?! 

— Я думала… — пробую винувато. 

— Ага, ти думала, що я вже давно дрихну під ковдрою. А я, між іншим, тільки що добила нову серію Euphoria. І в мене ще адреналін грає. А ти тут підкидаєш сюжет крутіший, ніж у серіалі.

Ховаю обличчя в подушку. 

— Вибач… Просто я… я дійсно в паніці. Не знаю, чи витримаю завтра. Я ж можу щось ляпнути. Чи перекинути келих на маму Артема. Чи встати й почати співати гімн України… 

— Якщо ти це зробиш, то хоч увійдеш в історію, — бурчить вона, але я чую її сміх. — Та годі тобі. Вони такі самі люди… Так, багаті, і навіть трішки знамениті. Але в них дві руки, як у тебе, і дві ноги, і кров така сама, і сіра речовини в черепній коробці. Мене більше заводить саме запрошення. Це ж вечеря з БАТЬКАМИ. Міє, це серйозно. На таке не кличуть «просто так».

Я закочую очі в темряві. 

— Та перестань. Це тільки через тих кілька коментів під постом Аріни. Люди почали припускати, що ми з Артемом усе граємо. Що в нас шоу, а не стосунки. От ми і вирішили, що вечеря з батьками розвіє сумніви. 

— Ага, «розвіє сумніви», — іронічно підкреслює Влада. — Мені здається, що ніби у вас все набагато серйозніше, ніж ти собі визнаєш. І, можливо, воно вже давно не фейк.

Я ковтаю клубок у горлі. 

— Влад, не вигадуй. У нього немає до мене почуттів. Це все через коменти. От і все. 

— А в тебе? — тихо питає вона.

Мовчу. Слова застрягають десь у грудях.

— О, подруго, та ти закохалась, — майже лагідно підсумовує Влада. 

Я стискаю ковдру. Відповісти нічого. Бо їй нема чого спростувати.

— Добре, — зітхає вона після паузи. — Давай так. Ти завтра не на страту йдеш, а на вечерю. Ти будеш собою. Ти — Мія Левченко, унікальна одиниця хаосу й шарму. Вони це запам’ятають. 

— Владо, це звучить жахливо. 

— Зате щиро, — сміється вона. — А тепер спи. І пам’ятай, ти офігезна. Ти зачарувала Вежбовського, а отже зачаруєш його сім’ю. А якщо не зачаруєш — то не велика втрата. Бо тільки тупі можуть не бачити яка ти чудова і не любити тебе. А з тупими нема чого водитись. Головне, що Артему ти подобаєшся! Подобаєшся, я ж бачу. І не заперечуй!

Вона клацає виклик, а я ще довго лежу, втупившись у стелю.

Зі своїми думками. Зі своїм серцем, що вперше за довгий час калатає не від страху, а від… кохання?