Розділ 20 (продовження)

…вперше за довгий час вони не одностайні. 

@sasha.flowers: Аріно, твій біль зрозумілий, але не треба принижувати інших.

@iryna_91: Якщо Артем зробив свій вибір, це не означає, що Мія «винна».

@arinafanclub: Ми з тобою! Але досить жити минулим. Ти сильна — йди вперед.

@trener.kotyk: Люди, серйозно? Не робіть драму там, де немає.

@max_khv: Може, вони взагалі всіх розігрують? Типу фейкові стосунки — для хайпу.

@dasha_boom: Та-ак, схоже на якийсь серіал. Наступна серія коли? 🍿

@olya_dream: Якщо чесно, не здивуюсь, що це постановка. Бо все надто красиво співпало.

@lesyk13: А може, їм просто подобається провокувати плітки?»

@sasha.flowers: Таке не можна зіграти. Ви бачили іскри між ними. Мені самій жарко, коли дивлюсь сторіз Вежбовського. 

Я дивлюсь на екран. І раптом усвідомлюю — у мене з’являються власна… ну, не фан-база… але принаймні люди, які готові захищати, навіть не знаючи мене. Адекватні люди. Живі! Мене починають бачити. Не лише як «ту, що залайкала Артема». Не як ворожу тінь Аріни. А як себе. 

Проте, навіть тут не без ложки дьогтю. Між рядками чужих слів відчувається щось тривожне: мовби хтось от-от викладе карти на стіл. Хтось здогадався, чи, може, вже злив, що ми граємо. І я не уявляю, що буде, коли все викриється. Яка хвиля хейту підійметься, якщо за один лайк мене готові були відправити на гільйотину. 

Під ложечкою посмоктує.

Телефон тремтить у руці. І раптом з’являється інший імпульс: написати йому. 

«Привіт. Слухай, мені здається, щось починає тріщати по швах. Хтось, мабуть, злив… або вони вже здогадалися. Може, поговоримо?»

Занадто. Надто серйозно. Видаляю.

Задумливо жую нижню губу. Може, це й справді збіг. Просто збіг. Ми можемо обговорити все завтра. Так буде простіше. Легше. Бо емоції від його доторків, рук, слів… вони ще живі, й змушують мене поводитись не як звична гостроязика Мія, а як лялька з рожевим туманом в голові.

У підсумку не пишу нічого. І решту дня просто… існую. З рушником на голові, з ноутом, який так і не відкрила для конспектів, і з парами, які вперше у житті прогуляла без відчуття провини. Їм щось випадкове, гортаю меми, знову втикаю в Арінін пост (на щастя більше припущень про наш з Артемом фейковий роман ніхто не висуває), дивлюсь серіали. Дивно — світ кудись біжить, а я зависла.

А вже глибокої ночі — вібрація. Повідомлення від Артема.

«Не спиш?»

Пульс починає калатати десь у горлі. Набираю, ледве потрапляючи по літерах. І руки тремтять, і щось в грудях стискається. Але за звичкою ховаюсь за гумором.

«Ні. У мене сьогодні офіційний день бездіяльності. Я навіть пари прогуляла. Тобто ти розмовляєш із безнадійним прикладом деградації студента, який обрав шлях Netflix і чипсів.»

«О, прекрасно. Значить, ти вільна завтра ввечері?» 

Серце шаленіє. Ледь вгамовую. Як добре, що ми переписуємось, а не розмовляємо. Бо зараз мій мозковий апарат здатний лише не мекання і мугикання. 

«Дивлячись для чого... Ти збираєшся вивезти мене в ліс і лінчувати за порушення залізного розпорядку студентського життя?» 

«Майже. Але з бонусом. Є одна тема. Завтра ввечері — вечеря з моїми батьками. І… я хочу, щоб ти прийшла.»

Я перечитую повідомлення тричі. Вечеря. З його батьками. Серйозно? Це ж звучить не як «бонус», а як офіційна страта. Пальці самі друкують: 

«СТОП. Ти зараз сказав “вечеря з моїми батьками”? Тобто я правильно почула? Бо звучить, ніби ти мене офіційно кличеш на страту.»

Відповідь прилітає майже одразу: 

«Не зовсім. Хоча, чесно, я не можу гарантувати, що це буде легко. Вони… складні. І я зрозумію, якщо ти скажеш “ні”.»

Зависаю. От воно. Мій шанс щось сказати. Стерти цей клубок у горлі. Пояснити, чому мені страшно. Чому це не просто «вечеря». І чому я відмовляюсь. Але є один нюанс, і він мене турбує. І лякає. А вечеря його може вирішити…

Друкую повільно, стираю двічі, але все ж відправляю: 

«Артем… Там під постом Аріни… були коменти. Декілька людей припустили, що ми всіх розігруємо. Що у нас фейкові стосунки. Хтось злив… або здогадався. Я не знаю. Якщо хтось дізнається правду, тобі пробачать. Ти Вежбовський. А мені — ні. Я знову стану мішенню.»

Моя рука тремтить, коли бачу три крапки набору. І потім просте: 

«Я не дозволю.»

Стискаю губи. Не дозволить. Гарно звучить. Але його батьки — це ж не коментатори з інстаграму. Вони справжні, і це вже інший рівень. Я набираю зітхнувши: 

«Але ж твої батьки… Це серйозно. Використовувати їх у цій історії — не етично.»

Він довго мовчить. А тоді: 

«Ми нікого не використовуємо. Так, “романтичні” стосунки у нас фейкові. Але дружні — справжні. Ти класна, Міє. І ти мені не чужа. Ти моя подруга. А подругу запросити на вечерю я маю право. Це не фейк.»

Чому стає щемко… приємно… але разом з тим образливо. Бо я не хочу бути подругою. Але і “подруга” в якій мірі лікує моє зранене серце. Бо подруга це вже не про байдужість, не про домовленість. Подруга, це та, кого цінують, це та, до когось щось відчувають… 

Пишу: 

«Подругу, ага. Подругу, яка випадково виглядає як головна героїня скандального серіалу «Як вижити у Вежбовських».»

Він кидає смайлик. Потім: 

«Ну, буде принаймні цікаво.»

Я закочую очі, хоча посміхаюсь. 

«Цікаво — це коли я в піжамі з піцою дивлюсь “Бруклін 9-9”. А зустріч із твоїми пафосними батьками — це Dark Souls без збережень.»