Розділ 20

МІЯ

Наступного разу, коли хтось скаже, що любов схожа на політ — я знову згадаю, як тонула. Повільно. Зі сльозами, панікою і водою у вухах. 

Хоча, чесно кажучи, я не впевнена, від чого мене трясе більше: від хлорованої води чи від того, що Артем… тримав мене. От просто взяв — і тримав. Як… не як фейкову подружку, з якою треба просто відбути сцену перед інста-глядачами. А як справжню.

Проблема в тому, що мені це... сподобалося. Оця мить, коли він притиснув мене до себе — не для камери, не для Аріни, не «щоб усі бачили». Просто... тому що, мабуть… захотів?
І я мало не дозволила собі повірити. 

А потім мало не дозволила йому поцілувати мене.

І от тепер сиджу вдома на ліжку, загорнута в рушник, з волоссям, яке після шапочки нагадує суміш мокрої кропиви й антен для ловлі сигналу з Марсу. Думки ще гірші — каша з гречки й драматизму. Кінчики пасом лишають темні плями на подушці, до якої я притулилася спиною. Ідеальне нагадування: ти не тільки дурепа, а ще й нездара-господинька. 

На пари начхати вперше у житті. Не відчуваю сил навіть зсунутись з ліжка, привести себе до ладу і зустрітись зі світом.

— Та ти просто наковталась хлорки, — шепоче мій внутрішній цинік. — Відплюйся, відкашляйся — і полегшає. 

Смішно, але ні. Не полегшає. Бо навіть коли закриваю очі, уявляю його дотик. Його погляд. Його голос.

«Я знаю, що ти теж щось відчула».

А я?.. Я зробила найкраще, що вмію. Пожартувала. Знизила градус. Вирішила, що найкращий захист — це клоунада. 

І тепер... 

...тепер я схожа на ту дурепу, що розбилася об воду й прикидається, що так і було задумано.

Я втуплююсь у чат із Артемом. Може варто поговорити, прояснити і не терзатись від сумнівів… Палець зависає над клавіатурою. 

«Привіт. Слухай, я думаю, нам треба…» 

Та ну. Занадто серйозно. 

«Гей. Я тут подумала…» 

Боже, хто так пише? 

«Хей, шо як? Ти ж не справді збирався мене поцілувати, еге ж?» 

…Прекрасно. Просто прекрасно. Іронія в комбінації з пасивною агресією — мій коронний стиль спілкування. Ще трохи, і я його точно переконаю, що зі мною варто мати справу.

Стираю повідомлення і кидаю телефон на ліжко. Він дзвінко б’ється об дерев’яну спинку, і в голові звучить той самий «дзінь», що в мультфільмах означає «мінус одна клітинка мозку».

«Я знаю, що ти теж щось відчула»… 

Так, відчула. Паніку. Шок. Слабкість у колінах. А ще — бажання сховатися. Бо це вже не гра. І я не готова.

Може, справді час закінчувати цю всю виставу? Сказати, що більше не витримую. Що не хочу знову прокидатися в чужій стрічці з тисячею гнівних коментарів…

Я заходжу в інстаграм, щоб перевірити, чи хтось не писав чергову нісенітницю. Першим у стрічці вискакує мем від Єгора: песик, що тоне в басейні, з підписом «це я на парі з вищої математики». І я хмикаю — о, привіт, мій двійник. 

Далі — реклама косметики, де якась усміхнена дівчина переконує мене, що терміново потрібен крем «із частинками золота» за пів стипендії. Так, звісно. Ідеально зараз, коли я сама сяю від хлорки так, що стягує шкіру.

І тут — бах. 

Нове фото Аріни.

На фоні — якийсь захід: вона сидить біля вікна з келихом. Звісно, світло й ракурс — ідеальні, за всіма правилами інсти. Виглядає як справжня «страждаюча, але сильна жінка».

І підпис: 

«Дехто називає це коханням. А я назву це зрадою. Мені шкода тих, хто готовий збирати крихти з чужого столу й вважати їх своїм щастям. Але знайте: навіть після найгучнішого шторму море знову стає тихим. Я йду далі. Без масок. Без брехні. Без нього»…

Крихти. 

З чужого столу. 

Серйозно?..

Вона це зараз про мене?

Наче під ложечкою стискає. Хоч я й розумію — Аріна майстриня красивих драматичних фраз. Але коли ця драма адресована тобі, відчуття зовсім інші.

Прокручую коментарі — і…