Розділ 19 (продовження 2)

— Спокійно, любий. Не варто підвищувати голос. Він і так нас чує.

Максим нахиляється вперед, спершись ліктями на коліна.

— Мам… тат.. Це... ця дівчина... Її вибрав Артем. Можливо, не все так катастрофічно. Навіщо влаштовувати сцену раніше, ніж є причини? Ми ж її навіть не бачили...

Я ковтаю слину, але в горлі сухо, ніби проковтнув пил. Макс на моїй стороні? Щось новеньке… І підозріле…

Мама обмінюється з татом поглядом — коротким, багатозначним. Потім лагідно всміхається тією самою усмішкою, з якою вітала нові апартаменти в Парижі чи приміряла прикраси від Cartier.

— Добре. Тоді чому б тобі не познайомити нас із нею?

Я насторожено підіймаю брови.

— Що?

— Приведи її на вечерю, — говорить так, ніби це дрібниця. — Просто... невимушено. Ми подивимося, яка вона насправді. Якщо ти впевнений, що вона тобі пасує, дозволь нам переконатися у цьому власними очима.

Звісно. Ви хочете її зважити, виміряти... і знайти вади.

— Подумаю, — відповідаю і встаю. НЕ бачу сенсу лишатись з ними далі. Хай собі за моєю спиною обмивають мені кісточки. — Я піду до себе.

— Артеме... — тато каже вже тихіше, але кожне слово холодне, — ми тобі не вороги. Ми просто краще знаємо, що для тебе правильно.

Я не відповідаю. На сьогодні — досить вистави.

Я підіймаюсь у свою кімнату. Кроки глухо стукають по дубових сходах, і з кожним — у голові гучнішає: «Приведи її. Покажи. Доведи». Наче ці слова вбивають кілки просто в скроні.

Пані Вежбовській, здається, справді кортить оцінити Мію — як партію, як об’єкт для інвестицій. Або для утилізації.

Я зачиняю за собою двері, не вмикаю світло. Кімната дихає темрявою й тишею, і тільки синій вогник зарядки блимає в кутку, як маяк. У горлі пересохло, язик наче прилип до піднебіння.

Маю визнати: я трохи злякався. Не їх — себе. Бо коли вона була в моїх руках — мокра, тремтяча, така дика й довірлива водночас — я ледве себе стримав. Це не те, що я планував. Це вже не просто фейкові стосунки. Це щось інше. І я не знаю, чи маю право втягувати її в це інше. У свою сімейку Адамсів, яка здатна проковтнути, навіть не прожувавши. Мою милу, добру і саркастичну Мію, в якої серце розміром з океан, але й невпевненість у собі не менша.

Я зриваю футболку й кидаю її на спинку стільця. Спина волога, відчуваю, як липне до неї прохолодне повітря. Сідаю на ліжко, спершись ліктями на коліна, і запускаю руки в мокре волосся. Шкіра на потилиці пече.

Хвилина мовчання. Потім витягую телефон. Повідомлення від Єгора. І ще одне... від Мії. Всього три слова: 

«Дякую за тренування».

Тепло повільно розливається по грудях, але одразу стискається в тугий клубок десь під ребрами.

Вона не з мого світу — і саме це в ній справжнє. А я... я весь із позолоти, правильних вечерь, штучних усмішок і вічного «не ганьби родину». Я наче хворий, отруйний. І тепер цією отрутою торкаюся її.

Я лягаю на спину, вдивляючись у темну стелю, і вперше за довгий час не думаю про тренування, про медалі, навіть про Аріну. Думаю лише про неї. Про Мію. Про її іронічну усмішку, коли вона нервує. Про те, як добре було її тримати. І про те, як легко все це може зникнути.