Розділ 19 (продовження)

Пари проходять як в тумані. Після — тренування. Вертаюсь, як завжди, ввечері. На подвір'ї темно, лише вікна у вітальні світяться — це мамина улюблена кімната. Я ще здалеку чую приглушені голоси. Вони знову говорять про мене.

Увімкнене підсвічування саду, пахне туями й французьким жасмином — мама не може без квітів, навіть узимку. Я відчиняю двері й одразу відчуваю знайоме тепло мармурових підлог і чіткий запах кави з кардамоном — у нас кава вариться цілодобово, бо «атмосфера має бути на рівні».

— Артеме, — мама виходить назустріч, як завжди в ідеальному образі. Наче не вдома, а на якийсь прийом чи зустріч зібралась. Світлий лляний костюм. Піджак ідеально по фігурі. Брюки вигладжені. І домашні туфлі… навіть вони на підборах, ніби для виходу у світ.  — Ми якраз тебе чекали.

— Ага, я помітив, — бурмочу, скидаючи кросівки.

Проходжу у вітальню. Тепер розумію це її “ми”. Вони навіть брата притягли, хоч вдома він буває не часто.

— Сідай, — тато вказує на одне із шкіряних крісел. Максим вже влаштувався в точно такому ж. І тепер кидає на мене непроникний погляд. Закривається звичною маскою байдужості. Наче він випадково тут, а не частина сім’ї. Це поганий знак…

Але я все одно сідаю на вказане місце. Хоч і знехотя, передчуваючи чергову неприємну розмову.

— Ми говорили про твоє майбутнє, — починає тато. — І про те, що останнім часом у тебе... дивні пріоритети.

— Це через цю дівчину… твою нову — вставляє Максим. — Міна... Мія, так?

Мама тихо зітхає, як завжди, коли не хоче здатися відверто зневажливою, але не може стриматися.

— Артеме, ти завжди був розумним хлопцем. І ми розуміємо: нове знайомство, нові враження. Але... ця дівчинка — це просто етап. І ти повинен визнати, що це несерйозно.

— А якщо серйозно? — кидаю навмисне. — Якщо вона мені подобається?

У кімнаті зависає мовчанка. Повітря здається густим і задушливим, наче його можна різати ножем. Мама ставить філіжанку на блюдце обережно, майже урочисто, — так, ніби збирається оголосити вирок.

— Артеме. Вона не твого кола. Вона навіть не уявляє, як ми живемо. І вже точно не розуміє, що означає бути Вежбовською.

У грудях стискається, ніби хтось затягує ремінь.

— Я не просив її це розуміти, — кажу спокійно, хоча всередині закипає. — Я просто... хочу, щоб мене хтось бачив. Таким, який я є.

— Який такий? — тато піднімає брови, у голосі крижана насмішка. — Легковажний і ненадійний? Захоплений дитячими іграми в спорт замість справжньої роботи й достойного майбутнього?

Серце вже гупає так, що, здається, його чують усі.

— Я давно знаю твоє ставлення до мене. Не треба повторювати! — зрештою зриваюся.

— Знаєш — і нічого не змінюєш, — у його голосі вже майже відкрита зневага. — Аріна хоча б штовхала тебе вперед. А ця? «Сприймає таким, як є»? — кривить губи. — Насправді просто тягне назад.

Сидіти вже нестерпно: спина зводиться від напруження, долоні липкі, нігті врізаються в підлокітники.

— Ти вирішив образити і мене, і Мію? — різко підводжуся, шкіра на кріслі оглушливо рипить у тиші.

Мама кладе долоню татові на передпліччя, але пальці її стискають його руку сильніше, ніж потрібно.