Розділ 19

АРТЕМ

Я виходжу з душу, витираю волосся й знову дивлюся в той бік, де Мія щойно вдягала витиралась рушником. Але її вже немає. Швидко зібралася й пішла. Щось у тому, як вона трималась... змушує мене насторожитися.

Здається, я не уявляв, що буде так складно — бачити її поруч і водночас тримати дистанцію.

Це мала бути просто ідея. Фіктивні стосунки, репутаційна угода, допомога одне одному. Але після сьогоднішнього... після того, як я тримав її у воді…

Це вже не «просто».

Мія нервувала з самого початку. Я бачив це. Її напружені плечі, стиснуті губи, як вона крадькома поглядає на інших — особливо на мене. Як ніби я ось-ось почну сміятись, влаштую шоу. А я... я хотів лише, щоб вона почувалась у безпеці.

Вона смішно човгала ногами й бризкала на півбасейну, але коли в неї вийшло — коли вона нарешті поплила хоч трохи — я реально зрадів. Не з ввічливості. По-справжньому.

А тоді був той момент.

Я стою в басейні. Вона — в моїх руках. Мокре волосся прилипло до щоки, очі трохи розгублені, але довірливі. І я відчуваю... кожну крихітну деталь. Як тепла вода сплітається з її тілом. Як тонка тканина купальника ледь не зникає між моїми долонями.

Я міг би її поцілувати.

Боже, як я хотів.

Вона теж це відчула. Я бачив. Її погляд, що сковзнув по моїх губах. Її подих, що на секунду завмер. Вона не відвернулась. Просто… щось нас зупинило. Можливо, страх. Можливо, час. А може — те, що це все почалося не зовсім чесно.

Я беру телефон, швидко набираю повідомлення: 

"Міє. Ти де? Все окей?"

Три крапки відповіді не з’являються.

Я знову уявляю її обличчя, коли вона виходила з води. І те, як дивився на неї отой натовп з лавок.

Фанатки Аріни. От чорт.

Вдягаюсь на ходу, виходжу в хол басейну, намагаюсь її наздогнати. Але її вже немає.

Щось у грудях стискається.

Це вже точно не просто «угода».

Вилітаю з корпусу, як навіжений. Холодний вечірній вітер лупить у розпашіле обличчя, але я не звертаю уваги. Раптом бачу знайому худі й рюкзак — вона саме зупинилась біля зупинки й копирсається в телефоні.

— Мія! — кличу.

Вона обертається. Очі великі, напружені — мов би зловила сигнал тривоги. Я підходжу ближче, але зупиняюся за кілька кроків — не хочу налякати ще більше.

— Я... Я бачив. Тих дівчат. Не чув, що вони говорили. Але вибач… що не був поряд…

— Це ж не ти їх надоумив, — знизує плечима, ніби не надає значення. Але в голосі — тонка тріщина. 

— Ні, але я мав це передбачити. Я мав... захистити.

— Ми ж не справжні. Навіщо захищати фейкову дівчину, га? — кривить губи, ніби сміється, та сміх не добирається до очей.

— Я не знаю, фейкова ти чи справжня. Але коли ти була в моїх руках сьогодні, у воді... — я роблю крок ближче, дивлюся їй просто в очі. — Це не було фейком.

Вона на секунду завмирає. Але потім — блискавична реакція, мовби щось треба терміново сховати:

— Та ну, — знизує плечима й розводить руками. — Це просто хлор і недосип. Мене просто перемкнуло. У тебе ж спортивні руки, ну от і здалося щось романтичне. Класика жанру.

Її голос звучить весело, майже переконливо, та я бачу — це захист. Захист від себе. Від мене.

— Я серйозно, Міє. Я відчув...

— Ну, — перебиває, усміхаючись надто широко. — Добре, що хоч не втопилась. Це було б зовсім незручно — фейкові похорони, фейковий некролог.

І перш ніж встигаю щось відповісти, вона різко повертається до дороги, мовляв, ось-ось приїде автобус. 

Я вже відкриваю рот, щоб сказати, що підвезу, але з-за рогу виринає жовтий автобус. Ранкове сонце відблискує на вікнах, м’яко торкаючись її обличчя й роблячи очі ще темнішими. 

— Міє, я відвезу тебе. Так швидше… — починаю, але вона хитає головою, навіть не дивлячись на мене. 

— Не треба. Я… сама. 

Автобус під’їжджає з важким шипінням. Вона заходить усередину, навіть не обернувшись. А я залишаюся на тротуарі, слухаю, як зачиняються двері. Дивлюся, як автобус від’їжджає, стає все меншим і меншим, доки не зникає за поворотом. І ще довго стою на зупинці після того, як він щезає з поля зору. У голові — повний безлад.

Вона відсторонена. Закрита. Ховається за цим сарказмом, за жартами, як за бронею. І я наче відчув, що там, під цією бронею, щось справжнє. Тепле.

І страшне для неї.

Я запускаю руки в кишені, нахиляю голову — від вітру, що ріже щоки, чи від думок — не розібрати.

Вона точно щось відчула. У воді це було як... струм. Коли все всередині напружується, а потім м’яко зривається — ніби весь світ завис на секунду. Я навіть дихати боявся. Просто тримав її, і в якийсь момент подумав: якщо зараз поцілую — все зміниться.

Але вона втекла з цієї миті. Підмінила її жартом, абсурдом, фейковим похороном. І я розумію — не готова.

Я ще не готовий. Але вже знаю, що хочу рухатися далі. Не назад.