Розділ 18 (продовження 2)

— Ти в безпеці, — тихо шепоче Артем, не відводячи погляду.

Я бачу, як на його віях тремтять дрібні краплі, немов вони теж бояться впасти. Вода стікає по щоках тонкими прозорими доріжками, і я ловлю себе на тому, що хочу провести пальцем, зібрати їх.

Його долоні теплі, навіть крізь прохолодну воду. Великі, впевнені, вони тримають мене так, ніби тут немає нічого міцнішого за цей дотик. Наші коліна ледь торкаються під водою — і від цього торкання мої пальці ніг наче забувають, як тримати рівновагу.

Його подих торкається моєї щоки, теплий і трохи прискорений. Я відчуваю, як моє серце гупає — надто голосно, надто близько. Наші обличчя… небезпечно близькі. Цього разу я не вигадую — він справді нахиляється. А я підіймаю підборіддя, і ще пів секунди — і…

Різкий звук плеску!

Я здригаюсь і відстороняюсь. Лише тепер помічаю, що ми вже не одні в басейні — кілька людей прийшли на тренування, і один із них, якийсь шибеник, щойно стрибнув з бортика, здіймаючи хвилю бризок.

Артем стиха сміється, проводить рукою по волоссю, струшуючи краплі, що злітають у повітрі, мов крихітні діаманти. 

— Нічого, — шепоче, підморгуючи. — Ми ще встигнемо.

Я палаю від голови до п’ят, як недоварений рак. Але тепер усередині мене не тільки сором і паніка — є ще тепло. М’яке, трепетне, солодке. Таке, яке навіть басейн не здатен змити.

Тренування триває ще з пів години. Артем терпляче вчить мене правильних рухів: показує, як розслабити руки, як працювати ногами, як тримати рівновагу.

Звісно, я виглядаю радше як жабеня, що заблукало у великій калюжі, але Артем не сміється. Навпаки — підбадьорює, ніби я щойно пропливла Ла-Манш.

— Та ти взагалі профі! Ще трішки — і будемо реєструвати тебе на Олімпіаду, — каже він, коли я долаю аж цілих два метри без паніки в очах.

— Ха-ха, дуже смішно, — бурмочу я, вибираючись на бортик і віддихуючись.

Вода стікає з мене потічками. Я знімаю шапочку, витрушую волосся — і в цей момент відчуваю... чийсь недоброзичливий погляд.

Обертаюсь.

Біля лавок сидить компанія дівчат — три чи чотири. Всі у фірмових спортивних худі факультету, з телефоном у руках. Поглядають на мене так, ніби я забрала їхню останню шоколадку на Землі.

«Фан-клуб Аріни?» — здогадуюсь миттєво, коли одна з них голосно шепоче щось подружці, й перешіптування викликає загальне хихикання.

Напружуюсь. Серце знову десь у горлі.

Підходжу до свого рушника, починаю витиратися, удаючи, що нічого не бачу й не чую.

Але одна з дівчат усе ж підходить.

Невисока, худа, з викличним поглядом.

— Ти, типу, нова фаворитка? — кидає вона з глузливою посмішкою. — Ну, вітаю. Довго не протримаєшся.

Я мовчу, стискаючи рушник так, що аж пальці біліють.

— Дуже спокусливий купальник. В дитячому відділі брала? — додає інша, проходячи повз і штовхнувши мене плечем.

Не сильно. Але неприємно.

Я зціплюю зуби.

Артем нічого не помічає — він якраз говорить із тренером біля іншого бортика.

Я ковтаю образу.

Крізь зуби повторюю собі: “Не плакати! Не звертати уваги! Не показувати слабкість!”.

І вирівнюю спину.

Хай що там шиплять за спиною — я знаю, хто на моєму боці.

І цього вже досить.