Розділ 18 (продовження)

І бачу його.

Артем сидить на краю басейну, зануривши ноги у воду, крутить у руках м'ячик для водного поло й щось насвистує собі під ніс.

Коли помічає мене — підводиться на повен зріст.

Його погляд ковзає по мені. Швидко, непомітно, але я це ловлю. І розумію: я не стала прозорою. Він мене бачить.

— Ну що, готова? — питає лагідно.

— Морально — ні, фізично — теж ні, — зізнаюсь чесно.

Артем сміється і простягає мені руку.

— Тоді доведеться покластись на мене. Як на персонального рятівника.

Я вагаюсь секунду.

А потім кладу свою долоню в його.

Його пальці обхоплюють мої — впевнено, тепло.

— Давай почнемо з води, де тобі буде по пояс. Просто звикнеш до неї. Домовились?

Я киваю.

І ми разом підходимо до бортика.

Я обережно ступаю у воду — і аж підстрибую від несподіваної прохолоди.

Артем не відпускає моєї руки.

— Все добре, я тримаю тебе, — шепоче він.

І в цю мить я справді відчуваю — він тримає не тільки фізично. Він тримає мій страх, мої хвилювання, мої думки, що скачуть у голові, як божевільні.

Ми повільно йдемо глибше.

Вода огортає мене. Спочатку холодна. Потім — майже ніжна.

— Знаєш, — каже Артем, коли ми зупиняємось, — вода — це як довіра. Якщо почнеш боротися, вона тебе переможе. Якщо розслабишся — вона тебе підтримає.

Я кліпаю.

Чи то через хлор, чи то через його слова.

— Легко тобі казати, ти — Акула в Людській подобі, — бурмочу.

Артем сміється. Його сміх відлунює у приміщенні й лоскоче моє серце.

— Я допоможу тобі стати русалкою. Домовились?

Він підводить мене трохи ближче.

Наші обличчя... небезпечно близько.

Так близько, що я відчуваю, як пахне його шкіра — водою, сонцем і чимось свіжим, майже як зелень після дощу.

Я зависаю на секунду.

Він теж.

Наші погляди зустрічаються.

Світ ніби завмирає.

І в якийсь момент здається — ще мить, і...

— Готова поплавати? — весело кидає Артем, навмисно ламаючи напругу.

Я з полегшенням сміюся, хитаючи головою.

— Так, капітане.

— Тоді тримайся, я тебе страхуватиму.

І він обережно підтримує мене під спиною, допомагаючи лягти на воду.

Але мені здається, що насправді він тримає дещо більше, ніж просто моє тіло. Він тримає щось, що я ще боюся йому віддати.

Я намагаюся триматися на воді сама. На практиці це виглядає як боротьба з уявними крокодилами й водночас спроба не захлинутися від нервів.

Артем спокійно ковзає поруч, весь такий… у своїй стихії. Легкий, упевнений, майже прозорий у воді.

— Ні-і-і, так не піде, — сміється він, коли я починаю безладно махати руками, як той млин.

— Я стараюся! — обурююсь я, пихкаючи й плескаючи воду довкола так, ніби влаштовую бурю в склянці.

— Ти виглядаєш так, ніби намагаєшся виполоти бур’ян із дна басейну, — весело каже Артем і підпливає ближче. — Дозволь мені допомогти, міс Ботанічний сад.

Я фиркаю і закочую очі, але всередині відчуваю, як лід моїх страхів тане під його усмішкою.

Він обережно бере мене під руки, підтримуючи на воді.

— Розслабся, Міє. Не треба нікуди рватися. Просто дозволь воді тебе тримати. Дихай рівно. Довірся мені.

Я знову ловлю його погляд.

Він серйозний.

Теплий.

Небезпечний для мого внутрішнього спокою.

Я роблю глибокий вдих і закриваю очі.

Розслабляюсь.

На кілька секунд — справді здається, що вода тримає мене, як обійми.

А тоді...

— Ой, ні, ні! — я злякано смикаюся, коли відчуваю, що трохи втрачаю баланс.

Артем миттю підхоплює мене, підтягуючи ближче до себе.

Його руки міцно обіймають мене під водою.

Наші тіла торкаються і моє серце вискакує десь у район горла.