Розділ 18

Стою перед величезними скляними дверима спорткомплексу й дивлюсь на них так, ніби за ними — не басейн, а пряма дорога в чистилище. У голові одна думка: це — найгірша ідея за все моє життя.

— Ти ж погодилась, сама погодилась, — бурмочу собі під ніс, стискаючи наплічник, ніби це щит проти незручних ситуацій.

Ну хто ж знав, що Артем сприйме все так буквально? Хто ж знав, що "та я подумаю" для нього перекладеться як "так, негайно, домовлюсь із тренером і зарезервую басейн"?

Нервово зиркаю на телефон. Уже майже сьома. Я прийшла на п'ятнадцять хвилин раніше, бо спізнитись — це одне, а з’явитись, коли всі вже пірнають і випливають, як дельфіни — геть інше. Мені ще треба морально підготувати себе до факту, що через кілька хвилин мене побачить у купальнику Артем Вежбовський. Артем. Вежбовський. Уявіть собі масштаби катастрофи.

Я. У. Купальнику.

Перед зіркою факультету.

Під яскравим освітленням.

Без можливості заховатись у капюшон чи куртку.

Мої ноги починають нервово притупцювати, а мозок видає серію приголомшливих сценаріїв розвитку подій:

• варіант перший: я тону через три хвилини й позорюсь на всю спортивну спільноту;
   
• варіант другий: Артем сміється з мене, і всі камери світу це фіксують;
   
• варіант третій: я б'юсь лобом об бортик басейну і отримую мозкову травму (але це вже навіть романтичніше за варіанти один і два).

— Глибокий вдих, Міє. Ти сильна. Ти пройшла той кошмар з лайком під фото. Ти пережила толоку. Ти витримала хейт фанаток Аріни. Ти впораєшся й тут! — надихаю себе так, ніби йду в бій, а не на тренування.

І саме в цю хвилину скляні двері раптом відчиняються.

— О, ти вже тут, — голос Артема вириває мене з паніки.

Я різко підіймаю очі — і все. Кінець.

Він стоїть переді мною у спортивних шортах, майці, з рушником через плече, мокрим волоссям і посмішкою, від якої забуваються навіть таблиця множення й PIN-код до банківської картки.

А може, потонути буде не так вже й погано...

— Готова? — запитує Артем із тією самою фірмовою посмішкою, яку хочеться законсервувати у баночці й ставити на полицю для підняття настрою в похмурі дні.

Я ковтаю клубок у горлі й киваю. Хоча всередині мене готова згорнутись в равлика і поповзти геть.

— Ходімо, я тобі все покажу, — каже він, легко торкаючись моєї руки, щоб підштовхнути вперед.

Його пальці — теплі, сильні. І від цього дотику по моїй шкірі пробігає мікроелектрошок. Ніби в басейні вже хтось увімкнув струм. Наперед.

Ми заходимо всередину. Приміщення басейну величезне, світле. Хлорований запах ударяє в ніс, і я зразу починаю нервово нюхати себе: а чи не пахну я тепер теж хлоркою? (І чи це взагалі змінить ситуацію?)

— Переодягальня там, — киває Артем убік. — Переодягайся, я тебе зачекаю біля води.

— Ага... Дякую... — мимрю я й майже тікаю, притискаючи до себе наплічник.

У роздягальні — абсолютне безлюддя. Тиша така, що здається, я чую, як гупає моє серце. Швидко змінюю одяг на купальник. Дуже цнотливий і такий трохи дитячий, не з плавками, сексуальний, як у Королеви Аріни, а шортиками. Та навіть в ньому почуваюсь занадто оголеною і зніяковілою. Зверху накидаю легкий халатик — єдина моя броня. 

Глибокий вдих. Глибокий видих.

Я виходжу.