Розділ 17 (продовження)

Поки ми регочемо, мій телефон вібрує на столі. Повідомлення в інсті. Влада перша помічає. 

Новий пост Аріни.

Нахиляється ближче, ховаючи екран від зайвих очей, і швидко показує мені. 

Фото: басейн. 

Підпис:

«Не всім дано витримати справжній темп. Дехто тоне ще до старту. 

#недлякожного»

Я відчуваю, як усе тепло від кави стікає кудись униз, у п’яти.

— Ого, — шепоче Влада, — здається, наша русалка вирішила вийти на поверхню.

— І кинути нам якір на голову, — бурмочу я, стискаючи стаканчик так, що той трохи тріщить.

Влада задумливо примружується:

— Знаєш, може, варто купити дві сітки. Одну для басейну. Іншу — для ворожінь.

Я криво усміхаюсь, хоча всередині мене знову зринає те знайоме відчуття: ніби ось-ось треба буде захищатись.

І ця думка вже не смішна.

— Головне — не давати їм шоу, — рішуче каже Влада, коли ми виходимо з кав'ярні. — Аріна цього й чекає.

— Знаю, — зітхаю. — Але чомусь мені хочеться купити рогатку і вистрілити їй прямо в самовпевненість.

Влада регоче так, що кілька студентів обертаються.

— Оце правильний настрій! — підморгує вона. — Ходімо, ігнорування — найкраща зброя.

Ми розвертаємося в бік аудиторій, але на повороті буквально натикаємось на трійку дівчат. Точніше, вони стояли так, наче спеціально нас чекали.

— Ой, привіт, Міє, — говорить одна з них, з солоденькою посмішкою, за якою криються ножі. — Ти така хоробра. Виплисти після такого — це ж треба вміти!

— Так вдало ледь не втопилась. Біля цілої команди професійних плавців. І як тільки змогла врятуватись… — додає інша, і вони всі тріщать сміхом, як чайки над чіпсами.

Я вже хочу щось ляпнути у відповідь, але Влада робить крок уперед, усміхаючись так невинно, що це виглядає небезпечно.

— Ти в курсі, що заздрити негарно, — дзвінко говорить вона, — але що поробиш, когось рятують сексуальні плавці, а когось… ніхто….

Пауза. Дівчата миттєво розуміють натяк. Їхні обличчя кривляться, як після лимону.

— Ходімо, Владуся, — кажу я якомога спокійніше, тягнучи її за собою. — Нам ще потрібно купити сітку. Величезну. І міцну.

— І кулемет із сарказму, — додає Влада.

Ми йдемо коридором, а за спиною долітає фальшиве хіхікання.

І хоча я намагаюсь виглядати спокійною, всередині все стискається в грудку.

— Ей, — Влада легенько штовхає мене плечем. — Не бери в голову, Мієчко. Хто вони такі? Ніхто. Коли тебе цькують, це тільки тому, що ти щось значиш. Ти не одна. Я твоя приватна охорона. Твій бодігардище.

Я усміхаюсь, вдячна за її підтримку. Бо без неї я, мабуть, уже розтанула б прямо тут, серед цього залитого сонцем коридору.

Ми з Владою прощаємось біля корпусу — вона їде додому, а я вирішую ще трохи посидіти в читальній залі. Намагаюсь вдавати, що розглядаю підручники, але насправді просто гальмую. День виявився важчим, ніж я очікувала. У голові змішались кавові розмови, фальшиві усмішки, шпильки... і тепла підтримка.

Я якраз гортаю сторінки нудної економіки, коли телефон вібрує в кишені. Повідомлення. Від Артема.

Артем Вежбовський: 

«Я поговорив із тренером. Завтра з 7 до 8 ранку басейн буде вільний. Якщо хочеш, можемо почати.»

Я тупо втуплююсь у текст. Перечитую раз. Іще раз.

Що? Він реально домовився? 

Пальці самі набирають відповідь.

Я: 

«Серйозно? Ти не жартував?»

Майже миттєво — відповідь.

Артем Вежбовський: 

«Серйозно. Ти сама погодилась, пам'ятаєш?»

Тягну з відповіддю. Я думала. Я планувала погодитись... колись потім. Можливо. Коли буду морально готова до ганьби у воді.

Ще трохи подумавши, друкую:

Я: 

«Окей. Але тільки якщо ти клятвено обіцяєш не сміятися.»

І ще через кілька секунд:

Артем Вежбовський: 

«Клянусь.»

Я не стримую усмішки. І відчуваю, як груди наповнюються якимось тихим, боязким теплом.

Завтра. Басейн. Я і він. Реальність.

Я ховаю обличчя в руках і тихо хихикаю.

Боже, у що я вплуталась?