Розділ 17

Понеділок починається звично: будильник волає, сусідський кіт горланить за вікном в пошуках нареченої, зубна паста капає на футболку. Але всередині мене — щось нове. Легеньке. Наче мильна бульбашка, яка зависла десь під ребрами й час від часу ніжно лоскоче.

Універ зустрічає знайомими обличчями, гудінням розмов і запахом кави, що тягнеться через усі поверхи. Я на автоматі вітаюсь, усміхаюсь, ловлю чиїсь погляди — і помічаю. Щось є. Не таке гостре, як після «того лайку», але... якось інакше тепер на мене дивляться. З цікавістю. Без колишньої зверхності. Мовби тепер я — частина великої історії, яку вони ще до кінця не розібрали, але вже хочуть знати.

«Фейкові стосунки працюють», — думаю я і мало не хіхікаю, знову згадуючи, як Артем серйозно запропонував мене навчити плавати.

А ще в мене сьогодні — місія дня. Влада нарешті одужала і пообіцяла бути на парах! І я буквально згораю від нетерпіння, щоб її побачити.

І ось вона — знайоме світле волосся, знайомий рюкзак із рожевим брелоком-динозавриком, знайома енергія, яку навіть через натовп відчуваєш. 

Я майже біжу до неї.

— Левченко! — вигукує Влада, розводячи руки для обіймів. — Ну й морока без мене була, еге ж?

— Без тебе тут взагалі все пішло шкереберть! — обіймаю її міцно. — Піцу замовляли без ананасів, жарти без цензури ніхто не фільтрував, університет мало не згорів.

— От знала, що без мене світ занепаде! — Влада закочує очі й ухоплює мене під руку. — Пішли каву брати. Шикарні мають себе балувати.

Ми залітаємо в кафешку на першому поверсі, займаємо чергу, і я з полегшенням зітхаю. Наче все стало трошки на свої місця. Вона поруч — і світ знову не такий страшний.

— Ну що, — хмикає Влада, коли нам видали стаканчики з лате, — давай, викладай. Яке воно — бути фейковою дівчиною зірки універу?

— Ммм, — удаю, що задумалась. — Чесно? Стресово. Незручно. І... іноді трошки як у казці.

— Оооо, казочка! — Влада мало не проливає каву від захвату. — І які там чарівні істоти? Басейнові русалки? Драматичні колишні?

— Тільки підступні сітки й мокрі кеди, — сміюсь я. — А ще хлопець, який так обіймає, що на секунду забуваєш, що все це несправжнє.

Влада примружується, сьорбає каву і виглядає так, ніби зараз винесе мені вирок.

— Знаєш, що це означає? — питає вона, вказуючи на мене пластиковою паличкою для перемішування.

— Що я приречена?

— Що ти підсідаєш на цю казку. І навіть якщо спочатку це був фейк — тепер усе може змінитися. Хочеш ти того чи ні.

Я не відповідаю одразу. Просто сиджу з теплим стаканчиком у руках і слухаю, як за вікном мружиться сонце і гуде вулиця. І десь там, на дні моєї бульбашки під ребрами, тихо лунає відповідь: 

Хочу.

— Добре, добре, — Влада ставить стаканчик на стіл і театрально розводить руками. — Я все розумію. Але тепер головне питання: коли перше заняття в басейні?

— О, не знаю... — я кусаю трубочку. — Мабуть, коли Артем знайде вільний час між тренуваннями, навчанням і планами зі світового домінування.

— Так, важко бути золотим хлопчиком, — підкидає Влада. — Ти тільки дивись: якщо він почне вимагати в тебе носити з собою хлорку для термінових тренувань — тікай!

Я сміюсь, бо, чесно, уявила це. Артем із пляшкою хлорки, серйозний як на Олімпіаді.

— Домовились, — хитаю головою. — Якщо що — сигналю тобі. Плавати в одній сітці ми з ним точно не будемо.

— О, сітка! — Влада знову загоряється. — Нам треба купити тобі особисту рятувальну сітку! Щоб у критичний момент я змогла тебе звідти витягти! Тобто, з відносин. Із басейну, звісно, теж.

Я пирскаю кавою.

— Класний план. Треба ще шолом із написом «Рятуйте від кохання».

Ми сміємось, і я відчуваю, як з мене сходить напруга останніх днів. Як добре мати поряд когось, хто в будь-яку хвилину допоможе перетворити драму на комедію.

Але тиша триває недовго…