Розділ 16 (продовження)

Автобус гальмує біля знайомого спорткомплексу. Люди починають з шумом збирати рюкзаки й струшувати дрімоту. Ми з Артемом виходимо останніми.

Я стою біля багажника, поки всі розходяться. І тут поруч з'являється Ілля — той самий. Хлопець, який мене «випадково» відправив у воду.

— Мія, — каже тихо. — Я серйозно... вибач. Я не хотів. Ми просто дуркували...

Я дивлюсь на нього, трохи здивовано. Він нервує. Але в голосі — щирість.

— Та нічого. Жива, ціла. Ну, майже.

— Якщо чесно... я не знав, що ти боїшся води. І взагалі — якщо хочеш, можу навчити тебе плавати. Я ж у команді, маю доступ до басейну.

Він усміхається. І отут раптом, ніби за сценарієм — з’являється Артем. Прямо як герой із-за куліс.

— Дякую, але в неї вже є, хто її навчить, — каже він рівно, але з тією фірмовою ноткою власницького вайбу, яку я впізнаю вже здалеку.

Ілля не пасує.

— А, ну, тоді супер. Головне, щоб навчилась. Бо те, як вона сьогодні летіла в воду — це точно не техніка.

— Гей! — фиркаю. — Я взагалі-то постраждала сторона.

— Мир? — Ілля простягає кулак для «бро-фісту».

Я стукаюсь з ним, а потім Артем веде мене до своєї машини. Вмощуюсь у пасажирське, ще досі в його сорочці.

— Знаєш... — починає він дорогою. — А давай я тебе справді навчу плавати?

— А ти вмієш? — підколюю.

— Дуже дотепно. Професійний спортсмен, між іншим. Тобі пощастило.

— Ну... — тягну я, — я подумаю. Якщо це включає не тонути — то, може, й погоджусь.

Він сміється.

— Обіцяю: не дам потонути.

Я дивлюсь у вікно. І чомусь вірю кожному його слову.

Машина зупиняється біля мого під’їзду. Я тягну час, не поспішаю знімати пасок. Він так само не поспішав вимикати фари. Мовчимо, але не ніяково. Просто... як у бульбашці, яку не хочеться лопати.

— Дякую, — кажу я нарешті. — За сорочку. І за... все.

— Завжди, — відповідає він. І його голос якийсь… м’який. Зовсім не той, з яким він зазвичай розмовляє в універі. Інший.

Я відкриваю дверцята, вже ступаю на землю, як раптом він нахиляється трохи ближче.

— Ей, Левченко.

— Ага?

— Завтра побачимось?

— Якщо не втоплюсь у власних відчуттях, то так.

Ми хором пирхаємо.

— Добраніч, Міє.

— Добраніч, Артеме.

І я майже чую, як за мною зачиняється бульбашка.

Підіймаюсь у квартиру. 

Серце ще б’ється трохи швидше, ніж треба. В голові — фраза «Завтра побачимось». І його погляд, такий, наче він і справді побачить.

Не встигаю ще й ключ провернути — кружечок від Влади. Меседж: «Ти вдома? Онлайн? Терміново. Дзвінок!»

Ну все. Починається епізод «Допит із натиском».

Я тільки знімаю кросівки, проходжу в кімнату й плюхаюсь на край ліжка — і Влада вже дзвонить у відео. Без попередження, без «привіт», без нічого. Прямо в обличчя.

— Ти вдома?! Ти суха?! Ти ще в його сорочці?! — сипле запитаннями з наскоку, наче бліц гра в шоу «Хто хоче стати подругою детектива?»

— Привіт, так, суха, вдома, сорочка досі на мені. Щось іще?

— Так! — Влада завмирає на екрані, потім змінює тон на театрально-змовницький. — Усе. Розповідай. І не смій вирізати нічого. Навіть дихання.

— Ну… — витягую ноги на ліжко й вмощуюсь зручніше, тримаючи телефон перед собою. — Я впала. У воду. Було холодно. Потім — руки, погляди, драматизм, куртка, плече, автобус. Все як у кіно.

— Ага, ага, а тепер переклади з мійської на людську. Що ти відчула, коли він тебе тримав?

Я зависаю. Бо… ну. Ну блін!

— Я відчула… що я реально дуже легка! — зриваюсь на сміх, прикриваючи очі рукою. — Ну і ще трохи наче в романчику опинилась. Але з мокрим волоссям і зубами, що цокотіли.

— Мія, серйозно!

— Влада, я... я не знаю. Він був такий... турботливий. І справжній. Не як оті всі інста-картинки з його профілю. Просто хлопець, який побачив, що мені страшно — і залишився поруч. Не відпустив.

— Аааа... — Влада майже тане на тому кінці. — І що, у вас тепер буде… дата? Басейн? Романтика в хлорованій воді?

— Він запропонував навчити мене плавати.

— УАУ.

— Але я ще нічого не вирішила. Бо... — ковтаю повітря. — Бо якщо я погоджусь, це вже не просто «фейк». Це буде щось інше. Ближче.

— І це тебе лякає?

— Лякає. Але ще більше лякає, що... мені цього хочеться.

Мовчанка. Потім Влада стиха каже:

— Мієчко, я тобою пишаюсь. І якщо він зробить щось тупе — клянусь, я особисто кину йому сітку в басейн. Але поки що... ти світишся. І це круто.

— Дякую, Владуся. Ти — моє світло в темряві.

— Завжди! І ще раз — ти шикарна. А тепер іди, переодягнись і зігрійся. Бо шикарні не мають мерзнути.

Я сміюсь, киваю й завершую дзвінок.

Потім дивлюсь на сорочку, що досі на мені, й ловлю себе на тому, що не хочу її знімати.

Бо вона пахне ним. І трохи — новою сторінкою, яка ще навіть не знає, що вона про любов.