Розділ 16

МІЯ

Сидимо в автобусі. Нарешті. Я завернута в Артемову сорочку, як буріто з емоцій і тремтіння. Сиджу, притулившись до нього, і майже не дихаю. Він теплий. І пахне... чимось дуже «небайдужим». Типу як запах нового улюбленого плейлиста, який увімкнув на фоні випадково, а потім ловиш себе на тому, що слухаєш по колу вже третю добу. Без перерви на каву.

А ще він мене гріє. Прямо зараз. Сидить поряд і... гріє. Його рука на моєму плечі, ніби каже: ти в безпеці. І я, капець, реально вірю тій руці. От просто вірю. Бо хвилин двадцять тому цей тип кинувся у воду, як герой з фільму, витяг мене на руках, а потім гаркнув на Іллю так, що в того очі стали, як у сови в повний місяць.

Із серії: «Придурок, вона плавати не вміє!»

Я й досі не знаю, хто був більш мокрий — я чи він. Але факт у тому, що я реально тонула. Морально, емоційно й буквально. А він був першим, хто побачив. Першим, хто почув мій тихий «а-а-ай» і не подумав, що це якийсь жарт.

І тепер я сиджу тут. На задньому сидінні. В чужій сорочці. З серцем, що поводитися як білка на кофеїні.

Із серії: «Нічого-нічого, Міє, просто хлопець, який тебе бісив, тепер тобі подобається. Подумаєш. Таке буває. Щодня. Ну ок, не щодня. І не з тобою. І не ось так от одразу».

Я не знаю, що мені більше лякає — те, як швидко я розтанула, чи те, що мені це... подобається?

Його дотик. Його тиша. Його запах. Його «я тут». Його «не бійся». Його руки.

Його руки.

Ого.

Що взагалі з моїм мозком?

— Ти ж не замерзла? — питає він тихо, нахиляючись трохи ближче.

Його голос — низький, трохи хрипкий, і я вже не впевнена, чи це не нова форма гіпнозу.

— Ні, — бурмочу я, ховаючись у куртку ще глибше. — Я взагалі термоядерна. Самозігрів. Лайфхак.

Він усміхається. А я вже зовсім розплилась. Ну все, Мія, тримай себе в руках. Це просто Артем. Просто твій фейковий бойфренд. Просто один день. Просто купа гормонів і мокре волосся.

Просто.

Та тільки чомусь зовсім не «просто».

— Все ок? — питає пошепки, але достатньо чітко, щоб я розчула навіть крізь музику, що тихо грає десь спереду.

Я киваю, хоч усередині все ще трохи дрижить, як желейка після холодильника. 

— Так. Просто... ну. День із несподіванками.

Він усміхається і ледь сильніше закутує мене в поли сорочки.

— Тримайся. Тепер ти офіційно під моїм захистом.

Ооооокей, звучить як щось між супергеройським маніфестом і серіальним камбеком, але в мене знову метелики в животі. Причому такі, що, здається, почали організовувати вечірку з феєрверками.

Я знову притуляюсь до нього, намагаючись не думати, як це... м’яко. І затишно. І як мало це схоже на щось фейкове.

Телефон знову вібрує.

Я підглядаю — повідомлення в інсті від Влади. Просто посилання, кружечок. Сторіс. Ну все. Стартував фестиваль «Хто що бачив, хто з ким був, хто кого тримав на руках». Можна було б проігнорувати, але... come on. Це ж Влада.

Я відповідаю емодзі 🫣. І рівно за секунду починається відеодзвінок.

— Ти серйозно?! — вигукує вона замість привітання, ще до того, як камера встигає сфокусувати мій переляканий фейс. — МІЄЧКО, ТИ ЙОГО ТРИМАЛАСЯ ЗА ШИЮ ЯК КОРОЛЕВА-ДРАМАТУРГІЇ!

— Влада, ну, не так голосно, я ще в автобусі, і він буквально ось... — показую очима на Артема, той усміхається й підморгує, бо, звісно, усе чує.

— Ааааа, ну це просто кіно! Я вже бачила три сторіс з різних ракурсів! Слухай, як він тебе тримав, як дивився! Це ж кінець моїм нервам, я вже всім розповіла, що в тебе бойфренд року!

— Він не... тобто... Влаааадооо, я ще не прийшла до тями. Дай мені шанс обдумати, хто я, де я і чи не залишила я свій мозок у тому клятому ставку.

— Добре. Але знай: я чекаю juicy details. І якщо до вечора їх не буде — я приїду особисто, з допитом.

— Ужассс, — хихочу я. — Все, цілую. Зв’яжемось. Якщо виживу.

Збиваю й зітхаю. Артем дивиться на мене, зацікавлено.

— Бачу, Владі набагато краще?

— Боюсь, що на її одужання сильно поливали недавні події в моєму особистому житті. Таке її й зі смертного одра примусить встати.

— Ну... — знизує плечима Артем і лукаво дивиться, — весело у вас там.

— Ще б пак, — бурмочу я, притискаючись щокою до його плеча.