Розділ 15 (продовження 2)

— Артем! — Мія підходить. Хитається, але стоїть. — Досить. Все нормально. Я жива, окей?

— Він міг тебе травмувати! — зриваюся я. — Взагалі без мізків!

— Але ж не травмував, — каже вона спокійно, дивлячись прямо мені в очі. — А зараз ти зробиш тільки гірше. Нікому не потрібні ці розбірки.

Поруч з’являється Єгор. Як завжди, коли треба.

— Все, хлопці, стоп. Хочете помірятись его — робіть це якомога далі, — бурмоче він, стаючи між нами.

Ілля хмикає, але робить крок назад. Я теж. Мія важко дихає, але намагається всіх заспокоїти. І тільки тут ми всі помічаємо, що до нас прямує тренер.

Оу-оу.

— Окей, — кажу, відступаючи. — Ніяких бійок. Поки що.

Кидаю останній погляд на Іллю — і вертаюсь до Мії. Вона все ще кутається в мою сорочку, волосся мокре й розтріпане, обличчя бліде, але погляд вже не зляканий. Чистий, відкритий. Тільки без звичних лукавих іскорок.

І все, що я зараз думаю: я більше нікого не підпущу до неї так близько. Ніколи.

Тренер з’являється, як завжди, вчасно, наче в нього чуйка на порушників спокою. В своїй старій синій кепці, з тим фірмовим поглядом "зараз всі будете підмітати стадіон щітками".

— Що тут за дискотека біля ставка? — бурчить, оглядаючи нас, наче ми всі тільки-но влаштували бійку на рингу. — Це що, новий вид естафети? Падіння у воду на швидкість?

Мовчимо. Навіть Ілля ховає очі, хоча ще пару хвилин тому з нього капала самовпевненість.

— То я питаю, що сталося? — голос уже серйозний. Без жартів.

Я зітхаю, але роблю крок уперед:

— Випадково. Штовхнули. Вона впала. Я витягнув.

— І мало не дали одне одному в пику, — додає Єгор крізь зуби, типу «чесність понад усе».

Тренер дивиться на мене. Потім на Іллю. Потім на Мію, яка стоїть, кутаючись у сорочку, наче щойно пережила фільм-катастрофу. Щоки розчервонілі. Погляд знічений, наче це її провина.

— Вона в нормі? — питає він у мене, але погляд не відводить від неї.

Я киваю. Мія теж.

— Добре, — бурчить тренер. — Бо ще не вистачало, щоб мені тут дівчата тонули. Я вам не рятувальник і не психолог. Ви дорослі люди, ви ж не в дитсадку. Поважайте одне одного й свою команду.

Хтось позаду знову хихоче. Я обертаюсь — Ілля. Але на цей раз просто опускає очі, коли я на нього дивлюсь. Правильно.

— Якщо ще раз побачу подібне — вилетите з тренування, як пробка з пляшки. Зрозуміло?

— Так, — бурмоче натовп.

Тренер ще трохи бурчить, потім махає рукою:

— П’ять хвилин — і всі на позиції. Без винятків.

Іде.

Коли він зникає за деревами, навколо на кілька секунд панує тиша. Потім хтось намагається перевести все в жарт:

— Ну, хоча б весело було, еге ж?

— Ага, якщо ти не той, кого витягли мокрого з ставка, — огризається хтось інший.

Я дивлюсь на Мію. Вона втирає мокре волосся в мій рукав (і мені взагалі не шкода, хоча це моя улюблена сорочка), а потім стиха каже:

— Ну, ще трохи — і можна було б знімати романтичну драму: "Титанік без айсберга".

Я усміхаюсь. Але десь глибоко в мені ще пульсує злість. Не через воду. Не через Іллю. А через те, що я на мить реально злякався. Що не встигну. Що не допоможу. Що втрачу.

І цього я більше не хочу.