Розділ 15 (продовження)

Окей. Це ревнощі? Справжні? 

Блін!

Але вона раптом підіймає голову, наче відчуває, що я поруч. Наші очі перетинаються на пів секунди — і в цей момент…

— Ой, бля… — хтось із хлопців оступається, і вся ця дика енергія перетворюється на хаос.

Мія — якраз посеред всього — не встигає втриматись. Хтось випадково її штовхає. Вона тихо скрикує — і наступної миті просто зникає. 

Шурх — і вже у воді.

Секунда тиші. Ще одна. 

А потім хтось хихоче. 

— Та ну, там же мілко, — каже хтось. 

— Ей, ти норм? — долітає з боку.

А я вже не слухаю. Бо серце стискається, як у кліщах. Бо тільки я знаю, що для неї це не просто падіння. Вона — боїться води. Боїться, по-справжньому. Вода для неї — не жарт.

І ще — бо я знаю, що це місце підступне.

Трава під самий край, під нею — просто обрив, замаскований зеленню. А трохи далі — заглиблення, яке вимила течія. Я там щойно плавав. Дно слизьке, глибина різка. Якщо не готова — легко втрачаєш рівновагу. Легко панікуєш.

Зриваюсь з місця, як скажений. Розганяюсь і стрибаю, навіть не думаючи. Речі? Телефон? Байдуже. Просто лечу у воду, як супергерой без плаща, без понтів, просто з інстинктом: вона має бути в безпеці.

Бульк. Вода холодна, але я її не відчуваю.

Вона зовсім поруч — намагається вибратись, махає руками, панікує, намагається знайти опору, але не бачить. Її очі — великі, налякані. Мія. Моя фейкова дівчина. Мій… не зовсім фейковий біль зараз.

— Гей, гей, я тут, — кажу швидко, обіймаю її за плечі. — Все нормально. Ти зі мною. Дихай.

Вона сіпається, але коли чує мій голос — завмирає. Я тримаю її, як найдорожче, що маю, і відчуваю, як її груди судомно здригаються. Але вона не тоне. Вона тримається.

Я тягну її до берега. Повільно, обережно, ніби вона — кришталева. І як тільки ми вибираємось на мілкий край, вона стискає мою руку з такою силою, ніби я — єдине, за що вона може вчепитись у цьому світі.

І в той момент я вже точно знаю. Це не фейк. Вже давно не фейк.

Я тримаю її міцно, і коли вона вже не тремтить, просто беру на руки.

Так, як у кіно. Так, як треба.

Її руки мимоволі обвивають мені шию, і вона ховає обличчя в плече. Мовчить, але я чую її дихання — все ще нерівне, з надривом. Серце стукає прямо у мене під грудьми. Моє. Її. Обидва.

Несучи її до берега, чую, як хтось за спиною пирскає.

— Ого, оце кадр… Принц рятує діву з калюжі, — знущається Ілля. Той самий, що штовхнув її, до речі.

Я ставлю Мію на траву біля рюкзака, дістаю з нього свою сорочку і накидаю їй на плечі. Вона досі трошки дрижить. Дивиться на мене, ніби не вірить, що вже все. Що вона не під водою. Що я — тут.

— Ти в безпеці, — кажу тихо, торкаючись її щоки. — Я тут. Все добре.

Вона киває. Трохи здивовано. Трохи... вдячно.

І от тільки тепер я знову чую той дратівливий ржач за спиною.

Розвертаюсь. Повільно.

— Ти що, геть відбитий? — кажу прямо в обличчя Іллі. — Вона плавати не вміє, придурок.

— Та я ж не навмисно, блін, — відповідає той, підіймаючи руки. — І взагалі, нічого страшного, смішно ж було. Вона ж не потонула.

— Та ти… — я вже підходжу ближче, в мені закипає. — Смішно? Ти тупий, чи просто прикидаєшся? Можна ж було нормально поводитися, без своїх дебільних шоу.

Ілля підходить ближче. Очі звужуються.

— Та заспокойся, герой, вона твоя дівчина, а не фарфорова лялька, — кидає з кривою усмішкою.

І тут я вже хочу зарядити йому прямо в щелепу. Але...