Розділ 15

АРТЕМ

Стою трохи осторонь, тримаю пляшку води в руці й, наче випадково, косо поглядаю на Мію. Вона там, у самому центрі тусовки, сміється у відповідь на якусь фразу Романа. І цей її сміх… чорт, він такий щирий. Легкий, без жодних фільтрів. Дзвенить між деревами, як ті старі срібні дзвіночки з дитинства.

Я ловлю себе на тому, що не можу відвести погляду. Просто не можу. І навіть не знаю, з якого моменту так сталося.

Вона відкидає за спину свого русявого хвоста — просто, ніби мимохідь. А я дивлюсь, як ідіот, бо цей жест виглядає… надто красивим. Надто. Для простої толоки. Для простої "фейкової дівчини".

«Це ж план», — кажу собі. «Угода. Гра. Все під контролем». 

Але от біда — нічого не контролюється, коли хочеш, щоб вона сміялась так тільки з тобою.

— Ну що, вже все? — чую збоку знайомий голос Єгора. — Чи ще постоїш трохи, попускаючи слину на Мію?

Я хмикаю й роблю ковток води, намагаючись зобразити кам'яний спокій.

— Я не пускаю, — бурчу. — Спостерігаю. Оцінюю, як вона вливається в команду. Стратегія, брате.

— Ага, стратегія, — рже Єгор, кладе мені руку на плече. — Стратегія з серії: «обійняти, заховати в кишеню й нікому не показувати».

Косо на нього зиркаю. Без злості. Єгор — мій найближчий. Він єдиний знає, що це все — фікція. Що «ми з Мією» — це спектакль для публіки. Але й він перший, хто помітив, що спектакль чомусь почав перетворюватись на щось інше.

— Вона класна, — каже він тихо. — І, якщо чесно, зараз це вже зовсім не схоже на фейк. Особливо коли ти на неї так дивишся, чувак.

Я хочу віджартуватись, як завжди, але Мія в цей момент кидає погляд на мене. Усміхається. І все. Моє серце ніби хтось стискає. Але не боляче. Приємно. Майже як... тепло вдома після дощу.

— Вона мені подобається, — виривається з мене. Сам не встигаю здивуватись, як швидко це стало голосом.

Єгор зводить брови. Без іронії. Просто дивиться.

— Я думав, ти скажеш це десь через тиждень. Коли буде пізно, як завжди.

Я знизу плечима. Знову дивлюсь на неї. Вона щось розповідає, махає руками, як актриса на сцені, і всі навколо слухають її, як гіпнотизовані. Вона не чекає від мене нічого. Не грає в «подивись, яка я особлива». Вона просто… вона.

І це просто б’є мені прямо в серце.

— Ну, — каже Єгор, відходячи, — якщо раптом вирішиш зробити з фейку щось справжнє — не зволікай. Такі дівчата довго не вільні, брате.

Я нічого не відповідаю. Просто кидаю пляшку у траву біля свого рюкзака й іду до Мії.

Бо, схоже, хочу знову почути, як вона сміється.

І, здається, вже зовсім не через наш грьобаний план.

Прямую до неї, як головний герой якогось підліткового фільму, де зараз заграє саундтрек і все сповільниться. ...Але замість музики — регіт. Гучний, трохи фальшивий. І не мій.

Макс і Вік щось мудрують навколо Мії — розмахують гілками, перемовляються, підкликають Іллю і Романа. І в якийсь момент двоє з них уже перетворюються на «коней», а інші стрибають зверху, як вершники. Жартівливий турнір, з імітацією рицарського поєдинку, бойовими кличами й комічними падіннями в траву.

Сміється вся команда. І вона теж. Не натягнуто, а щиро — з тією самою зморщечкою на носі, яку я вже встиг вивчити. Тримається молодцем, ніби вже з десяток подібних сцен за плечима. Навіть підтримує їх аплодисментами й саркастичними жестами.

І от тут у мені щось тріщить. 

Типу, а чого це вони всі так навколо неї труться? Чого Вік, без довбаної футболки, показово граючи м’язами, нахилився ближче, ніж треба, ніби просить благословення перед турніром? Чого Макс, лежачи у траві, притискає долоню до грудей, наче затискає уявну рану й жестами вимагає поцілунок «на прощання»? 

І чого вона, чорт забирай, так гарно сміється, коли я ще навіть не підійшов?