Розділ 14 (продовження)

М’язи. Плечі. Вигляд — наче з обкладинки спортивного журналу, але все це трохи по-іншому, бо тепер це не просто імідж, а… ну, частина реальності, з якою я мала змогу познайомитись, і що тепер крутиться в моїй голові.

Не знаю, скільки я стою, просто крадькома дивлюсь, як він усміхається і відкидає волосся назад, ніяк не помічаючи мій погляд. Він виглядає так, ніби саме в такому контексті, у такому середовищі його й можна побачити. І я раптом згадую ті моменти на вечірці — його сміх, його серйозність, його легкість.

Але зараз усе стає трохи… іншим. Я не знаю, як до цього ставитись. Може, це просто природний момент. Може, це просто я.

— Щось занадто зосереджено дивишся, — усміхається він, обертаючись до мене. А я ж бо тішила себе, що непомітно зависла так надовго. — Я ж попереджав: може бути спекотно.

Я хмикаю, намагаючись зібратись: 

— Та я просто оцінюю, наскільки добре розбираєшся в стилі «еко-бог». Ходи без футболки й виглядай, наче тобі платять за це грантами.

— Це ж толока. Тут треба адаптуватися до природних умов. Наприклад, скидати одяг за першої можливості, — каже він, зникаючи вглиб групи, де вже роздають рукавички та мішки.

Я натягую рукавички, поки Артем і Єгор тягнуть мішки. Один із хлопців вже встиг знайти старий велосипедний шолом і урочисто влаштовує його на пеньку, оголошуючи "місцевим тотемом". Інші сміються, фоткають і підколюють одне одного, хтось співає уривки з якихось хітів 2000-х.

Я нахиляюсь, тягну порожній пластиковий контейнер з-під шашликів, обережно дістаю якусь обгортку з-поміж коріння. Земля мокра, все трохи парує від сонця. Лопатами вирівнюють схили, згрібають пляшки, гілки, пакетики. Всі зайняті — і це навіть затягує.

Але попри те, що мої руки працюють — очі живуть своїм життям.

І це життя — у футболці, яка щойно опинилась у рюкзаку.

Навколо мене — десятки людей. Хтось тягне мішки вгору схилом, хтось воює з металевою рамою від старого крісла, що застрягла між каміння. Єгор зі своїм Bluetooth-колонкою влаштував невеличке диско прямо на природі: музика змішується з реготом. Поруч із нами сміються дівчата з жіночої команди, а один хлопець кричить, що щойно знайшов у траві зарядку від старої Nokia.

Минає вже, напевно, година. Усі спітнілі, запилені, але на диво веселі. Цей дивний мікс сміття, музики, жартів і енергії створює відчуття спільного квесту.

Я витираю лоба рукавом, нахиляюся по ще один пакет. Тренер проходить повз і зупиняється, клацає по годиннику. 

— П’ятнадцять хвилин перерви, — оголошує він, з тим самим своїм командирським тоном. — Але тільки не всі одразу в річку. Не забувайте: це толока, а не курорт!

Хтось одразу з радісним криком кидається до води, інші стягують рукавички, витягують пляшки з напоями, сідають на камені. Гомін стає ще гучнішим, повітря теплішає.

І тут я помічаю його.

Артем стоїть трохи осторонь, обтрушує руки, коротко перекидається словами з тренером — і отримує мовчазний дозвіл. Скидає рукавички, спортивки — просто й спокійно, без зайвого пафосу. Рухами, в яких немає демонстративності, але є якась... своя впевненість.

І хоча навколо мене — ціла тусовка напівоголених веселих студентів, в моєму полі зору — тільки він.

Я намагаюся втримати концентрацію, згрібаючи сміття до мішка, але не можу не помітити, як його тіло рухається, коли він спускається до води, і як він обережно занурюється.

І все, що я можу зробити, це стиснути зуби й нагадати собі, що це все просто частина плану.

Фейкові стосунки, Левченко. План. Мета — репутація. Не — втратити — глузд.

Але чорт. Цей план стає чимось більшим, ніж просто спосіб покинути незручні ситуації.

Я все ще стою на березі, спостерігаючи, як він пливе. Потім повертається назад, виходить з води, легко струшує краплі з волосся, проводить долонею по шиї. Я змушена відвести погляд, хоча він — набагато спокійніший, ніж я.

Дивно. Трохи віддалік решта команди теж влаштувала ігри молодих дельфінів — крики, напівоголені хлопці, бризки і шум, але залипаю я саме на Вежбовського. 

Він підходить ближче. Спокійно. Повільно. Стає поруч. І раптом, наче, між іншим, витирає щось  з моєї щоки.

— Ти десь влізла в багнюку, — хрипко промовляє.

І цей доторк... якось одразу змушує моє серце збитись із ритму. Я на мить не можу навіть ворухнутись. Мені важко зрозуміти — це просто випадковість чи щось більше, ніж просто рух. В його погляді немає нічого особливого, але в його руці я відчуваю якусь неймовірну близькість, яку раніше не помічала.

Він посміхається, трохи схиляючи голову: 

— Якщо це частина плану — ти дуже переконливо заграєш із реальністю.

Я мовчу. Намагаюся зібрати думки, що розсипались, як намистинки з порваної нитки. Щось між нами змінилось. Ледь вловне — але відчутне. І я не знаю, як це назвати, та знаю точно: це вже не просто план. Не просто гра.

Перш ніж я встигаю щось сказати, десь збоку клацає затвор камери.

— Оу, просто для архіву! — гукає один із команди, здається Ілля. — Документуємо толоку, не хвилюйтеся!

Він теж у шортах-плавках. І вони такого яскравого кольору, що в мене ледь не вилазять очі. Його тіло нічим не поступається Артемовому. Вони всі ту на підбір, до останнього кубика преса. Але мені байдуже до решти, серце залипає в горлі чомусь лиш від Артема.

Я здригаюсь. Артем теж повертає голову, підіймає брову й робить півкроку назад, ніби інстинктивно. Він явно хотів щось віджартувати, але замість цього просто сміється.

— Ну, якщо вже на те пішло, — каже він, — хоча б фото залишиться.

Його погляд знову ковзає до мого — той самий, уважний і трохи невпевнений, як у день, коли ми вперше говорили. 

Моє серце знову змінює ритм. І, на диво, я не відводжу очей.

— Сподіваюся, вони додадуть хештег #випадкова_екологія, — ховаюсь за звичним сарказмом. — Або #псевдопара_з_лопатами. Мені подобається атмосфера абсурду.