Розділ 14

Автобус рипить, зупиняється і, здається, зітхає з полегшенням. Двері відкриваються з характерним "пшшш", і в обличчя одразу б’є свіже повітря. Хвоя, волога земля, щось трохи димне — ніби хтось колись палив багаття, і цей запах досі живе тут.

— Вау, — бурмочу я, виходячи з автобуса. — Це ж прямо National Geographic. Тільки з пластиковими пляшками й чорною плівкою.

— І без ведмедів, — додає Артем, підставляючи руку, щоб допомогти мені вийти. — Хоча, хто знає…

— Якщо побачу ведмедя — буду кричати твоє ім’я. І тікати в протилежному напрямку.

— Романтика.

Попереду вже роздають рукавички, сміттєві пакети і яскраві жилетки, які змушують нас виглядати як команда будівельників, яка загубились у лісі.

Тренер кличе всіх до кола, намагаючись виглядати серйозно, але з бейсболкою, яку хтось натягнув йому навиворіт, це складно.

— Так, слухайте, народ. Ми розділяємось на групи. Хтось чистить узлісся, хтось іде до річки. Без дурні. Якщо знайдете щось схоже на токсичні відходи — НЕ чіпайте. Фото зробили — і назад. Зрозуміло?

— А якщо знайдемо золото? — гукає Єгор.

— Тоді мовчки забираєте і ділитесь зі мною.

Сміх. Хтось уже натягує рукавички. Хтось фотографує себе на фоні зелені з підписом: “Doing good things. Feeling good.”

Артем підходить ближче:

— Готова?

— Ще ні, але ми вже тут, тому...

— О, я маю для тебе інвентар супергероя. — Він простягає мені пару яскраво-жовтих рукавичок і пакет. — Офіційно вручаю тобі зброю боротьби зі сміттям.

— Якби хтось рік тому сказав, що я опинюсь тут у жилетці і рукавичках із хлопцем, який називає це "зброєю", я б… Ну, я б не повірила. І подумала, що це якась дивна драма з поганим сценарієм.

— А тепер у нас романтична комедія. І я дуже харизматичний герой, між іншим.

— Ну, харизму я ще розглядаю. Вона десь між твоїм почуттям гумору і самовпевненістю.

Ми йдемо до групи, яка прямує до річки. Навколо — дерева, шелест листя, хрускіт гілок. Єгор попереду несе колонку, з якої вже лунає якась весела музика. Атмосфера — як у якогось кліпу на тему "Молодь і природа: best friends forever".

— Гей, Міє, — повертається Єгор. — А ти взагалі вмієш відрізнити пластикову пляшку від корча?

— Тільки якщо на корчі не написано “Кока-кола”.

— Нічого, ми тебе навчимо. Головне — збережи свій сарказм. Тут, у дикій природі, без нього не вижити.

Я знову сміюся. І вперше за довгий час думаю, що мені справді подобається бути частиною цього хаосу.

Ну, окей. Майже подобається.

Ми нарешті добираємося до річки. Вода дзюрчить, хтось вже почав робити фотографії на фоні природи, інші активно шукають сміття — виявляється, це не так просто, як здається з першого погляду.

Я стою на березі, розглядаючи все навколо, коли чую голос Артема:

— А ти як, справжній інспектор з екології?

Я обираю місце трохи збоку, де можна перевести подих, привести думки до ладу й переконатися, що я ще не в маренні. Спостерігаю за хлопцями: вони вже починають розносити інвентар, згуртовуються по троє-п’ятеро, і все це — дуже активно й голосно.

А потім я бачу...

Артем скидає футболку.

І це, наче сцена з пародії на поганий серіал, але... ні. Все по-справжньому. Просто розстібає, тягне через голову і залишається у джинсах, з виразом обличчя, ніби саме так і треба.

Ніхто не реагує. Ну, крім мене.

Мозок автоматично шукає логіку: 

Мабуть, жарко. Мабуть, бо забризкав би її багнюкою. Мабуть… бо тканина заважала спілкуватись із природою?

Гаразд, Левченко, зберись. Це просто тіло. Просто м’язи. Просто рельєф, що заслуговує окремого інстаграм-акаунту.

Я відвертаюсь. Але трохи запізно.