Розділ 13 (продовження)

Стоп. Що? 

Я моргаю. Раз. Потім ще раз. І втуплююсь в нього, чекаючи на продовження. На «жартую», «пожартував», «ха-ха, повірила?». Але тиша. 

Найдивніше — він виглядає серйозно. Ну, настільки серйозно, наскільки це можливо для людини, яка, ймовірно, прийшла на цю толоку напряму з нічної тусовки.

Ага. Очевидно, зараз щось в’їдливе скаже. Розіб’є атмосферу фразою про кросівки або мій хвіст на голові. Бо це ж Єгор. Він не буває серйозним.

Я вже відкриваю рота, щоб відбити пас якимось сарказмом, але…

Просто в цей момент біля нас з’являється чоловік у спортивному костюмі, з блокнотом і поглядом, яким зазвичай перевіряють склади на чемпіонат світу. Сивуваті скроні, командирська постава, розмашиста хода — усе в ньому каже: «Тренер. І не сперечайся».

— Це вона? — питає він, не моргнувши.

— Вона, — киває Артем. — Це Мія.

— Добре, — коротко мовить тренер. — Не будемо вдавати, що це звична ситуація. Але якщо вже ти з нами, дівчино, прошу — без «ой, я не можу це тягнути» чи «ой, я забруднила нігті».

Я кліпаю.

— У мене взагалі-то короткі нігті… Щоб легше тримати лопату.

Єгор хрипко викашлює сміх. Артем удає, що не сміється, але в нього смикається брова.

Тренер дивиться на мене ще кілька секунд, потім киває — коротко, майже схвально. 

Що ж, схоже, мене прийняли до цього маленького загону психів.

— Гаразд. Записую тебе до бригади номер два. З Артемом, Єгором, Романом, Максимом і Віктором. Працюєте в зоні біля річки. Там трохи занедбано, але впораєтесь.

Я киваю й намагаюся не видавати, що всередині заворушилось щось схоже на нерви. Типу: «що взагалі відбувається і чому я тут». Але дивлюся на Артема — і він якось спокійно всміхається, ніби все під контролем.

— Тобі сподобається, — каже він, поки ми прямуємо до автобуса. — Природа, свіже повітря… і купа хлопців, які рано чи пізно почнуть знімати футболки. Тебе ж попереджали, так?

— Влада попереджала, — зітхаю я. — Але мені здається, вона вважала це головною мотивацією.

— Не поспішай із висновками. Побачиш ще свої бонуси.

Він підморгує і рушає до автобуса разом із Єгором, а я лишаюся на мить позаду — треба швиденько забігти до корпусу. І так, звучить як «в туалет» — і, чесно кажучи, трохи так і є. Але ще хочу записати Владі кружечок. Бо ну як це поясниш просто текстом?

У холі спортзалу ловить Wi-Fi, і я, спираючись на підвіконня, вмикаю камеру.

— Я реально їду. З ними. У рейсовому автобусі. На толоку. У мене мозок не встигає за сюжетом. Якщо зникну — шукай тіло біля річки.

Кружечок відправляється, і вже за кілька секунд з’являється відповідь.

Влада: 

— Ти що, знімаєш мені документалку? Дихай. Це твоє соціальне життя вийшло з коми. Насолоджуйся. І потім скинь вигляд Артема в мокрій футболці, окей?

Я знову виходжу надвір і зупиняюся на хвильку. Повітря ще не запилене літньою спекою, пахне ранком і кавою. Навколо гамір, метушня. І десь там, між голосами й жартами, чекає автобус. 

І Артем. Який тримає мені місце.

Автобус — м’яко кажучи, не новий. Сидіння зі слідами від минулого життя, фіранки, які колись були рожевими, а тепер просто… неяскраві. Але всіх це, здається, лише заряджає: купа народу, хтось уже вмикає музику з блютуз-колонки, хтось перекидається батончиками.

— Вітаю на борту, леді, — оголошує Єгор, щойно я з’являюся в проході. — Тут місця тільки для обраних. І Артема.

Я хмикаю й оглядаю салон. Команда вже зайняла більшість сидінь, і лише Артем тримає мені місце поруч, біля вікна. На колінах — рюкзак. На обличчі — широка усмішка.

— Сподіваюсь, ти не хропиш, — кажу, сідаючи. — Бо якщо так, я офіційно зміню тебе на Єгора.

— Я хроплю тільки після третьої години плавання. А ще якщо перед тим з’їм пельмені. Але сьогодні я без пельменів, так що маєш шанс на спокій.

Я сміюся й вкладаю свій рюкзак під ноги. І все ще трохи не вірю, що все це реально.

Попереду хтось уже роздає жуйку, хтось фотографує тренера, який намагається зберігати серйозний вигляд, хоча його вже втягнули в селфі-шторм.

— У вас завжди такі веселощі перед смітником? — нахиляюсь до Артема.

— Насправді, ми просто вдаємо, що весело. Це як самонавіювання. Замість "ми їдемо збирати пляшки" думаєш "о, це буде як туристичний похід, тільки з сюрпризами з-під кущів".

— Привабливо, як ніколи.

— До речі, — нахиляється до мене Артем ближче, — як ти відчуваєш себе серед потенційних моделей з реклами протеїну?

— Як риба серед дельфінів. Начебто плаваємо в одному середовищі, але щось тут не те.

— А я думав, скажеш "як крапля іронії у морі м’язів".

— Це вже твої фантазії, Вежбовський.

Ми обмінюємось поглядами. Тим, коротким, ніби випадковим, але в якому щось змінюється. Щось м’яке, тепле, знайоме.

І щойно я думаю, що це вже небезпечно затишно, позаду лунає голос Єгора:

— Ей, Артем, зробиш фото з “королевою толоки”? Нам треба задокументувати, що хоч один із нас завів нормальні знайомства!

— Мені спочатку треба переконатися, що вона не втече в перші п’ятнадцять хвилин, — відповідає Артем, але повертається до мене. — Дозволиш?

— Тільки якщо це не селфі з лопатою.

— О, це вже буде наступне.

Ми сміємось, а автобус летить вперед по трасі. Сонце пробивається крізь брудні вікна, сміх, музика, відлуння жартів — і щось нове у цьому всьому. Я відчуваю, як моє серце трохи легшає.

Можливо, сьогодні справді буде весело. І, може, навіть не тільки через напівоголених хлопців. Хоча... ну, давайте не поспішати з висновками.