Розділ 13

Я саме зав’язую волосся у хвіст, коли надворі сигналить машина. Мельком кидаю погляд у дзеркало — виглядаю рівно на стільки, наскільки можна виглядати, збираючись на прибирання сміття в лісі. Улюблені потерті джинси, старі кросівки й футболка, яка бачила життя.

Спускаюсь униз, і майже одразу бачу автівку Артема — блищить, як з реклами. А він сам обпирається на дверцята, з кавою в руці й сонцезахисними окулярами, зачепленими за комір, ніби зараз не восьма ранку суботи, а якийсь Голлівуд.

— Доброго ранку, Попелюшко, — посміхається він. — Готова перетворити ліс на бал?

— Тільки якщо ти — мій принц у гумових рукавичках, — бурмочу, сідаючи в авто. — А ще, до речі, ти виглядаєш занадто чистим для прибирання сміття.

— А ти виглядаєш занадто... як справжній волонтер. — Він окидає мене поглядом знизу доверху, і я ледь не червонію. — Але це комплімент. Хоч хтось сьогодні виглядає, ніби справді збирався прибирати, а не знімати сторіз.

— А ти хіба не заради контенту сюди їдеш?

— Міє, я все роблю красиво, навіть коли прибираю. — Він підморгує. — Але якщо що, в мене в багажнику є запасні рукавички. Можу навіть вибрати наймодніші.

— Що там, з блискітками?

— Для тебе — хоч з фламінго.

Я фиркаю, намагаючись не посміхнутись, але кутики губ усе одно тремтять.

Ми рушаємо, і машина ковзає спокійно, без ривків. Артем клацає на радіо — лунає щось лайтове, chill-pop, точно не з його тренувального плейліста. Здається, він хоче, щоб було комфортно.

— То, — кажу я після паузи. — Як багато людей з команди їде?

— Усі. Тренер сказав, що це плюс до іміджу, спонсори це люблять. Ну, і нам не завадить реальний відпочинок. Типу зміна діяльності.

— Ага. Зміна м'язів.

— До речі про м'язи... — він злегка обертається до мене. — Якщо побачиш когось із моїх, хто різко роздягається без приводу — знай, це для тебе.

— Ох, ти що, розповів усій команді, що я фанатка торсу?

— Ні, але... чутки швидкі, — він хмикає. — А твоя Влада, здається, встигла написати Єгору. І, можливо, ще двом.

— Влада продала мене за селфі з пресом, я знала...

— Прес — це валюта, Левченко. В цьому світі — особливо.

Я сміюся. Він теж. І щось у цьому ранку, в тому, як легко ми говоримо, вже відчувається… інакшим.

Машина плавно зупиняється біля спортивного корпусу. Я виходжу й одразу помічаю, що тут уже справжня тусовка: гурт хлопців у спортивках, хтось п’є каву, хтось уже обмінюється жартами, хтось фотографує себе на фоні автобуса. Атмосфера — ніби перед виїздом на змагання, а не толоку. Деяких з них я вже бачила на вечірці, інших — у сторіс Артема, але більшість таки незнайома. 

І в кожного другого — спина ширша за двері головного корпусу універу.

— Із того, що я бачу, моє худі могло б загубитися тут навіки, — бурмочу собі під ніс.

Артем сміється й нахиляється до мене: 

— Не хвилюйся. Якщо загубиться — знайду. По запаху кави й шампуню.

Я пирхаю, і саме в цей момент до нас підходить Єгор — у вже звичному розтріпаному вигляді, з каштановим волоссям, яке, здається, пережило не одну вечірку поспіль. Він виглядає так, наче щойно перекочував із однієї тусовки на іншу, і навіть не приховує цього.

— Ну привіт знову, Мія Левченко, — каже він з усмішкою того, хто вміє запалити вечірку одним підморгуванням. — Бачу, що моя геніальна ідея втілюється в життя.

Я кліпаю, трохи розгублена. 

— Яка ідея?

— Ще й хвалитися буде, — бурмоче Артем, закочуючи очі.

— Ну а як інакше? — розводить руками Єгор. — Я, між іншим, особисто наполіг, щоб цей тугодум тебе покликав. Бо якщо вже хтось має розбавити нашу спортивну естетику — то тільки ти.

— Та я тут не естетику розбавляти, а сміття прибирати, — кажу я, криво всміхаючись. 

Усередині щось легенько стискається.

Тобто… це була не його ідея? Не Артема? 

Просто Єгор сказав, і він погодився? 

То я тут… для загальної картинки?

Я хапаюсь за стаканчик, ковтаю каву. В голові проноситься: 

Спокійно. Це ж фейкові стосунки, не справжній запрошення на побачення. Не варто заграватись, Левченко.

— Це була його ідея виключно тому, що я завис і дійсно став тугодумом, — нахиляється ближче Артем, помітивши, як я на мить втратила фокус. — Після вечірки, знаєш, якось мозок розм’якшився і полетів у хмари.

 — Полетів у хмари, Вежбовський? Та ми ж не пили. 

— Не пили. Але твоє маленьке чорне платтячко, — шепоче він і хитро примружується. — Я дві години не міг згадати своє ім’я. Не те щоб щось планувати.

Я закочую очі, але куточки губ тягнуться вгору.

— Почалось, голубки… — поряд пирхає Єгор. — А взагалі я вже починаю звикати до того, що ти поруч з Артемом. Якось... органічно виглядаєте. З Королевою було душно…

Він зупиняється на півслові й багатозначно стискає губи.

Артем зиркає на нього. 

— Не починай. 

— Та я мовчу! — знизує плечима Єгор, але в очах блимає вогник. — Просто кажу, що Мія — нормальний апгрейд. Стильно, з гумором і без зайвих драм.

— Сприйматиму це як комплімент, — салютую склянкою.

— Та мені по кайфу, — усміхається Єгор. — Обіцяю не кидати в тебе пляшки під час прибирання. Хіба що пластикові. Ну, для фану.

— Тоді обіцяю не хапати тебе за вухо, якщо побачу, що ти лінуєшся, — відповідаю в тому ж тоні. Голос звучить весело, як завжди, але десь глибше ще тліє післясмак.

— О, вона точно з нами, — каже Єгор, підморгуючи Артему. — Мені подобається.