Розділ 12 (продовження)

МІЯ

— Тобі точно вже краще? — я скептично дивлюсь на Владу, яка сидить на ліжку з тарілкою мандаринок і намагається одночасно їсти, жалітись і скролити інсту.

— Ну, якщо не вважати, що я втратила вісім кілограмів, розпрощалась із самоповагою і ледь не стала відео для контенту лікаря-інфекціоніста, то все чудово, — хмикає вона. — А ти мені краще скажи. Ти серйозно цілу ніч зависала з Артемом на вечірці?

Я витріщаюсь на неї.

— Хто тобі сказав?

— Та МЕРЕЖІ сказали. Я не сліпа. Ви стоїте разом, як пара з Netflix-серіалу. Ще той момент з музикою біля виходу — ви що, реально цілувались на балконі? А може… — хитрий погляд з-під вій, і я червона як буряк. — Колись! Цілувались чи щось більше?

— Ні, ти що! Ми лише розмовляли… — розмотую з шиї шалик й падаю на стілець. — І це було дивно, Влад. Він такий… не такий. Ну, типу, не як я думала. І з ним легко. І він смішний. І коли тримав мене за руку, я, можливо, трохи…

— Закохалась? — підкидає Влада ідеально укладену брову.

— Ні! 

— Ну добре, можливо. 

— А може, це просто постстресовий синдром на фоні хейту. Типу, як жертви закохуються в рятівників…

Влада пхикає.

— Ти мені тут не психологічну теорію гони, а скажи чесно — ти хочеш побачитись із ним знову?

Я зависаю.

Чи хочу… Ну, блін.

Я вже майже бовкаю «ні», бо це ж очевидно: не можна. Це фейк, це театр, це домовленість. І найгірше, що може статися — якщо я в це повірю.

Але в голові раптом спливає його усмішка, коли він поправляв на мені сорочку. Його очі, коли ми мовчали на балконі. І те, як він дивився не крізь мене, як це вміють усі — а на мене.

Усвідомлення накриває з головою, як клята хвиля, цунамі — мені подобається бути з ним. Небезпечно подобається. І це вже проблема. Бо у виставі завжди настає фінал. А я не готова опинитися в залі одна — з розбитим серцем і квитком без повернення.

Ці почуття треба глушити ще до того, як вони дадуть паростки. Присікати на підльоті, як кажуть.

І саме в цей момент: дзінь. 

Телефон блимає повідомленням.

Артем Вежбовський:
Йо. Завтра команда їде на волонтерку — прибираємо зону біля озера. Волонтерство, природа, фоточки з мішками. Хочеш приєднатись? Обіцяю, буде весело.

Я не встигаю навіть моргнути, як Влада висмикує в мене телефон.

— Він тебе кличе на екодейт?!! Боже, я обожнюю цього хлопця. І взагалі — це знак! Космос каже: "Іди, Міє, до свого спортивного принца, та не забудь рукавички".

Я тільки зітхаю. Але всередині щось приємно ворушиться.

Я (відповідаю):
Заради природи — йду. Заради тебе — ще подумаю. Якщо обіцяєш не скидати мене в річку — домовились.

Артем:
Подумаю над планом із річкою. Але гаразд, ділова, побачимось завтра.

Я тільки клацаю на повідомлення Артема, а Влада вже стріляє очима, як папараці, що впіймали зірку на шопінгу з новим бойфрендом.

— Волонтерка з командою Артема?! — вона підкидає плед у повітря, ніби це феєрверк. — Та тобі просто капець як пощастило! Там же ж... ну... ті хлопці!

— Які «ті хлопці»?

— Ну, ті — красиві, накачані, в спортивках, а іноді навіть без спортивок, якщо розумієш, про що я, — вона хіхікає, кусаючи мандаринку.

— Влада, це ж прибирання. Сміття. Земля. Поламані пляшки, використані серветки, обгортки з-під чипсів. Хардкор.

— Ну і що? — вона махає рукою. — Невелика плата за можливість милуватись смачними біцепсами на свіжому повітрі. Як мінімум — зарядка для очей. Як максимум — роман під соснами.

Я пирхаю.

— Та вони ж не будуть напівголі. Толока — це не пляж.

Влада підіймає брову, ніби я тільки що сказала, що небо не синє.

— Міє, ти погано знаєш хлопців. Якщо в них є м’язи — вони завжди знайдуть привід їх показати. Особливо, якщо десь поруч дівчата. І ще більше — якщо дівчата тримають телефони з камерою.

— Боже, — я сміюсь. — Це звучить як еволюція інстинкту виживання — типу: «я мачо, в мене шість кубиків, дозволь показати».

— Точно! Природний відбір через прес.

— То може, поїдеш замість мене?

Влада кидає на мене погляд, як на зрадницю.

— Я тільки-тільки перестала жити на малиновому варенні і чаї, ти що?! Але знай — ти несеш мої надії і мрії. Зроби там хоч одне фото для мене. Один хороший кадр... З ракурсом. Розумієш, так?

Я хитаю головою, але всередині вже трохи сміюся. 

Влада штовхає мене ліктем і змовницьки шепоче:

— Знаєш, що це? Це... ромком в реальному житті. І ти — головна героїня.

— Я головна героїня зі сміттєвим пакетом у руці. А він — принц в гумових чоботах.

— Ідеальна пара, — підморгує Влада. — Не забудь зробити селфі. Для історії.