Розділ 12

АРТЕМ

Я сиджу на підвіконні у своїй кімнаті, п’ю воду з пляшки, а перед очима — її сміх. 

Чорт забирай!

Здається, я знаю, що означає «перепрошити мозок». Це коли думаєш, що знаєш людину — ну, більш-менш. А потім вона з’являється в чорній сукні, дивиться на тебе з-під підфарбованих вій, кидає щось гостре, і раптом — бах. У тебе зависає система.

Мія Левченко. Без свого вічного худі, без хвоста, окуляр і стіни із сарказму. Точніше, стіна залишилась, але тепер — із вікнами. І з гарним видом.

І я... 

Блін. Я тупо не очікував.

Вона була смішна. Не просто “прикольна”, як там дівчата, які постять меми у сторіз, а справді дотепна. Її жарти — не для галочки. У неї в очах вогонь. Трохи сумний, трохи колючий. Але справжній. 

І коли вона щось кинула про “попелюшку і принца” — я подумав, що вона, можливо, взагалі не знає, наскільки вже далеко пішла від цього образу. Бо попелюшки не сміються так… хижо. І не ходять так упевнено, ніби їм байдуже, що про них подумають. Навіть якщо їм насправді не байдуже.

Я відмотую в голові кожну мить з того вечора. Вона стояла поруч — на тому вузенькому балконі. Я бачив, як вона ковтає хвилювання, як намагається тримати рівний голос. І все одно виглядала сильною.

Я тоді подумав: а хто з нас тут фейковий?

Це ж я затіяв цю гру. Фіктивні стосунки. Стратегія, “повернути контроль”, “вдарити по Аріні”... А тепер сиджу і думаю, чому мені раптом хочеться знати, що вона зараз робить. І з ким. І чи сміється вона зараз — з кимось іншим.

Я опускаю погляд на телефон. Відкриваю її профіль. Знов. Блін. Я як повний ідіот. Але лайкати точно нічого не буду — враховуючи, як це все почалося.

Нахиляюся назад і стукаю потилицею по стіні. Це все дурниця. Просто перший вечір, коли я бачив її не у звичному образі. Це ефект несподіванки. Пройде.

Тільки от... 

Чомусь не проходить.

— Ти живий? — голос у навушнику звучить сонно й злегка охрипло. 

— Ледь-ледь, — відповідаю, переміщуючись на диван і закидаючи ногу на ногу. — А ти чого не спиш? 

— Бо ж чекав, поки принц повернеться з балу.

Я хмикаю. 

— Дуже смішно, Єгор. Прямо стендап. 

— Та ні, серйозно. Розказуй. Як пройшло? Хейтери заткнулись? Мія встигла виколупати тобі очі виделкою? Чи ти вже примудрився в неї закохатися?

— Ага, іще скажи, що ми збираємось одружитись і назвати дітей Анатолієм і Памелою, — бурмочу, але… чомусь на останнє питання не відповідаю одразу.

— Тьфу ти. Не кажи, що вона тобі сподобалась?

Зависаю. 

Здавалося б, ось вона, проста нагода посміятись, відмахнутись, сказати «ти з дуба впав» — як завжди. Але чомусь у горлі застряє грудка.

— Вона… не така, як я думав, — зітхаю і тру потилицю. — Весела. Розумна. І не така вже й страшна, як на своїх антиселфі. Навпаки.

— Ого. «Навпаки», — тягне Єгор, і я чую, як він відпиває воду чи чай — там щось булькає. 

— Ну, я тебе зрозумів. 

— Що зрозумів? 

— Що попав ти, друже. 

— Не сміши. У нас фіктивні стосунки, якщо ти забув. Це несерйозно. 

— Ага, скажи це ще раз, поки п’ятишся від дзеркала і дивишся, як виглядаєш з профілю, коли мимоволі згадуєш її усмішку.

— Окей, харош. Ти вже як моя мама з інстинктом весільної паніки, — кажу, але сам не стримую посмішку. 

Бо ця усмішка й справді перед очима.

Навіть зараз.

Мія на вечірці. У сукні. З розпущеним волоссям. Усміхається.

Чесно? Я не був готовий до цього апгрейду. Вона виглядала… ну, дуже. І це не просто про зовнішність. Хоча й зовнішність — теж, камон. Але більше — про те, як вона сміялася з моїх приколів, як відповідала мені, як трималася. Вперше — не з колючками. І мені це сподобалося. Можливо, навіть занадто сильно.

Пінг! — повідомлення. Ромка, капітан, знову пише щось у наш чат команди. Щось про тренування. А потім ще одне: 

"Завтра буде дзвінок із тренером. Готуйтеся до соцмереж і великої усмішки. Га-га."

Ох, точно. Університет обожнює, коли ми робимо щось «для громади». Піар, фінансування, спонсори. Хтось колись сказав, що треба прибрати якусь локацію біля озера, типу відпочинкову зону. Ну звісно. Пора виглядати добрими й активними.

Я машинально лайкаю повідомлення, але думки не полишають інше.

Мія. Її голос. Як вона шепотіла мені на вухо, коли всі кричали під треки діджея. Її очі, коли ми стояли надворі. Її долоня, яку я майже не відпускав.

Знову пілікає в навушнику. Від Єгора про якого я майже забув.

— Чувак… Бачив? Вихідні в сраку, еге ж?

— Еге ж…

— Тільки не кажи, що збирався її запросити на побачення.

Я мовчу.

— Так і знав. Ти вляпався, брате. Але, слухай, тут є тема. Якщо тренер хоче, щоб ми завтра підтвердили участь у толоці. Там біля озера. Можна зробити з цього діло. Знаєш, типу, зірка факультету і Попелюшка знову в об'єктиві. Але вже — у добрих сенсах. Типу "разом допомагають", "волонтери", "турбота" і все таке.

— То ти пропонуєш…

— Взяти її теж. Вона неформально з'явиться з тобою — ще один плюс до історії. Ідеальна нагода, щоб аудиторія ще більше почала симпатизувати вам двом як парі. І ти трохи часу з нею проведеш. Вигода з усіх боків, не дякуй.

Я зависаю.

— Це… 

— … геніально, — договорюю я сам.