Розділ 11 (продовження 3)

Ковтаю клубок у горлі. Хочу щось відповісти, щось дотепне, або хоча б смішне. Але виходить тільки розгублене:

— Я не впевнена…

— А я впевнений, — перериває він і ледь посміхається.

І знову тиша. Така, яку не хочеться порушувати. Бо щось змінилось.

Я не знаю, скільки триває ця мить, але вона здається довшою, ніж треба. Холод крадькома пробирається під шкіру, і я мимоволі зводжу плечі, ніби сподіваючись, що це допоможе.

— Тобі холодно? — питає він тихо.

— Та ні, я просто… — але саме в цей момент зрадницьки кахикаю.

Артем зітхає і без слів знімає з себе сорочку, лишаючись у футболці. Накидає мені на плечі. Тканина ще зберігає його тепло. І пахне… не парфумом, не пральним засобом. А якось дуже по-людськи. Надто приємно.

— Тепер краще? — питає він, трохи нахилившись, так, що я відчуваю його дихання біля скроні.

Я киваю. Мовчимо ще кілька секунд. Вітерець ледь шарпає волосся.

— Ходімо назад? — питає він. 

— Ага, — майже шепочу.

Коли ми повертаємось у залу, одразу відчуваю, як погляди ковзають по мені. Ну, не по мені, а по нас, бо Артем — той ще маяк у темряві. Особливо без сорочки. Особливо, коли я в його сорочці…

Зненацька хтось гукає його на ім’я — з того боку, де грає музика й танцює компанія.

Перед тим як відійти, він нахиляється ближче, майже до самого вуха:

— Ти нормально? Не проти, якщо я на хвильку? Там Єгор щось махає — мабуть, знову виклик у світ його неймовірно важливих розмов.

Я киваю. Можливо, трохи занадто швидко. Можливо, з полегшенням — бо стільки уваги навколо трохи душить, навіть якщо увага з усмішками. Навіть якщо я вже не в тіні.

Він усміхається, м’яко стискає мою руку — і йде привітатися. А по дорозі його чіпляє під руку хтось дуже білявий. Дуже усміхнений. І дуже чіпкий.

А я лишаюсь сама. 

Клас. Тільки все почалося — а я вже в ролі самотньої зірки червоної доріжки. Без червоної доріжки. І без зірковості.

— Ого, Левченко! — чую голос позаду. Обертаюсь і бачу хлопця з нашого універу. Ім’я пригадати складно. Здається, Ілля? Або Ігор. Хоча, може, й не з "І".

— Ого? — підіймаю брову.

— Та просто… Не думав, що ти тусовочна, — каже він, відпиваючи з пластикового стаканчика. — Хоча… після фоток з Артемом — хто зна.

— Угу, — хитаю головою. — Я ще й каву без лактози п’ю. Так що готуйся, далі буде тільки дикіше.

Він сміється. І, на диво, не зневажливо. Потім додає:

— Але якщо серйозно… Ти сьогодні виглядаєш круто.

Окей, раптово приємно. І я навіть не викотила очі. Що ж зі мною не так?

Я пирхаю. І раптом ловлю себе на думці: мені справді стало легше. Може, вся ця історія не зовсім катастрофа. Або я вже просто починаю звикати до життя в комедійному серіалі.

________________________________________________

💬 Якщо ця історія викликає посмішку, емоцію чи просто настрій залишитись поруч — це вже велика радість для авторки.

Але якщо знайдеться ще й лайк, коментар або підписка — це стане справжнім подарунком.
Це — секунда справи для вас і велика підтримка для мене.
Такі прості дії допомагають історії ставати помітнішою, а авторці — впевненішою.

📌 Книга нова, акаунт новий, і кожна ваша дія має вагу.

Також завжди можна зазирнути до мого каналу #ромкомвідЕмми https://t.me/romcom_vid_emmy — там більше закулісся, трохи спойлерів і атмосфери.

Щиро дякую за підтримку 💛