Розділ 11 (продовження 2)

Кілька хвилин — і ми вже не в гущі вечірки, а на затишному балкончику. Вогні міста миготять унизу, у руках у нас по склянці лимонаду — Артему завтра зранку на тренування, а я просто не хочу втрачати відчуття контролю. Повітря свіже, а тиша тут — мов подарунок.

— Дивно, — кажу, спершись на бильця. — Я уявляла, що цей “план” буде відчуватись фальшивим. А він… ну, якось усе… легко?

— Це тому, що ти не прикидаєшся, — відгукується він, притулившись плечем до стіни. — Я теж намагаюсь не перегравати. Просто… бути.

— Бути моїм “бой-френдом”? — підіймаю на нього лукавий погляд, ховаючи за насмішкою ливне, легке, ледь відчутне хвилювання.

— Бути з тобою поруч. Так, як є, — ошелешує раптовою щирістю. І серце чомусь нервово сіпається у відповідь.

Він не дивиться на мене, але я бачу його профіль у світлі міста. І вперше мені хочеться знати — хто він насправді. Не зірка факультету. Не той, кого всі хочуть. А от той, який зараз мовчить і виглядає… людяно.

— А чому взагалі спорт? — питаю. — Ну типу… серйозно. Це ж дико складно. Постійні тренування, режим…

— Бо це єдине, в чому я почувався вільним. — Артем кидає на мене погляд, і в ньому немає ані зухвалості, ані усмішки. — Вода — справедлива. Там не важить, чий ти син, чи що від тебе очікують. Там є тільки ти, і мета.

Я не знаю, що сказати. Тому просто мовчу. А потім тихо додаю: 

— Схоже на втечу.

— Може, — знизує плечима. — Але й на повернення. До себе.

Я усміхаюсь, ніби він щойно сказав щось дуже банальне, хоча насправді це доторкнулось до чогось глибшого в мені.

— А ти? — питає він. — Чому увесь час ховаєшся за окулярами і балахонами, за спину подруги, за книгу? Чого ти боїшся?

“Чого боюсь?”, — питання луною звучить десь глибоко всередині. Я навіть не усвідомлювала, що дійсно боюсь, поки Артем не озвучив.

Заминаюсь. Задумуюсь. Знову пірнаю поглядом в красу нічного міста.

— Боюсь… боюсь, що всі дізнаються, що я насправді нічого не варта. — відповідь озвучена, не встигаю її стримати. І я одразу шкодую — бо зі сторони звучить вона якось… тупо. 

Але Артем не сміється. Не вигинає брови. Лише дивиться на мене довше, ніж треба. І щока моя палає від цього погляду. Я так і не наважуюсь подивитись йому в очі у відповідь.

— А я думав, ти боїшся тільки собак і мене… — за хвилину гмикає. 

Легені, що досі стикали всередині повітря, розслабляються. Видихаю. З губ зривається нервовий смішок.

— Собаки — норм. А от ти... — кривлюсь. — Ти небезпечніший.

Він усміхається. Але вже інакше. Тепліше. М’якше.

І я ловлю себе на думці: а що, як усе це починає ставати чимось більшим?

Я не знаю, скільки ми мовчимо. Місто внизу дихає ритмічно, як велетень у сні, а навколо — щось середнє між музикою й гомоном. Тут, на балконі, тихо. Спокійно. І трохи дивно. Бо всередині мене — буря.

Артем нахиляється, кладе долоню на мою — м’яко, без тиску. І щось у цій простій дії зупиняє час.

Його пальці теплі, дотик такий природний, ніби ми сто років знайомі. Я не тікаю. Не вириваюсь. Просто дивлюсь на наші руки, потім — на нього.

А він дивиться на мене. І цей погляд справжній, не на публіку. Майже небезпечний у своїй щирості.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — тихо каже він. — І точно варта більшого, ніж можеш уявити.