Розділ 11 (продовження)

Але потім у кутиках його губ щось змінюється — і я ловлю ту саму усмішку. Легку. Трохи здивовану. І небезпечно приємну.

— Ти… — починає, злегка хрипко. — Вау.

«Вау» — це добре. «Вау» — це значно краще за «ой». Або «цікаво». Або «ти серйозно в цьому вийшла на вулицю?». 

«Вау» — я беру. Беру з собою й ношу в серці, як свідоцтво про успішно зданий вихід у світ з Артемом Вежбовським.

Я стискаю губи, намагаючись не розплистися в дурнуватій усмішці.

— Це що, офіційна репліка “привіт”?

— Можу ще додати: “твої очі — вбивча зброя”, але подумав, що це буде вже занадто, — усміхається. — Та й ти ж сама казала, що я не настільки привабливий.

— Я могла… трохи… перебільшити, — знизую плечима, майже невинно.

— А як тобі: “чарівна леді, ви приголомшливі”, але це звучить так, ніби я зараз стану на одне коліно, — він усміхається, роблячи крок ближче. — Або просто: «Справляєш сильне враження».

Я мружусь.

— О, дякую. Я цим і займалась останні пів години — враженням, — киваю серйозно, хоча всередині у мене все танцює нервову макарену. — Сподіваюсь, не надто сильне?

— Саме в точку, — відповідає, і в його голосі немає навіть натяку на іронію. — Ну що, пішли влаштовувати шоу?

— Пішли. Але я попередила: сьогодні я — в режимі “тільки вперед, тільки хаос”.

І коли ми йдемо вулицею поряд, я ловлю його бічний погляд. Не той, яким оцінюють. А той, яким… помічають. По-справжньому.

Вечірка проходить у незнайомій мені квартирі, але це та сама тусовочна хата, де вже колись бувало гучно, димно й тісно. І з якої часто постять фотки з вечірок в інсту. Сьогодні не виняток. Музика, змішана з гомоном, проливається через відчинені вікна, і здається, що навіть повітря трохи п’яне.

Ми з Артемом щойно увійшли, як усі одразу звернули на нас увагу. Точніше — на нього. Я — мов тінь у його сяйві. Але сьогодні, здається, це нарешті грає на мою користь. Люди не зиркають з осудом. Навпаки — хтось киває, хтось посміхається, хтось щось шепоче подрузі на вухо.

Я опускаю очі, намагаючись не думати, що про мене говорять.

Артем нахиляється до мого вуха: 

— Схоже, лід потроху скресає.

— Тільки щоб потім не затопило, — пробурмотіла я, ковтаючи хвилювання.

Він посміхається, ніби не почув, і бере мене за руку. Жест простий, навіть банальний, але чомусь мені в ту мить здається, що серце зробило кульбіт. У нього теплі пальці. Надто теплі.

Ми минаємо вітальню, яка буквально вибухає світлом. На стінах — неонові гірлянди, з телевізора транслюється беззмістовний TikTok-стрім, у кутку хтось знімає сторіз із написом «hot girl summer, навіть якщо вересень». У повітрі пахне попкорном, газованкою, чимось смаженим і солодким. І ще — парфумами, різкими й різними. Занадто різними.

— Артеме! — гукає хтось із дивану. — Ти нарешті прийшов, бро! І з… супутницею?

Мені простягають стаканчик лимонаду з мармеладкою на паличці. Дівчина в топі з блискітками усміхається: 

— У тебе класна сукня. Справді. І волосся. Наростила? 

Мені треба дві секунди, щоб зрозуміти, що вона звертається до мене. 

— Дякую, — відповідаю. І, що дивно, не ховаю очі. — Ні, моє. 

— Вау, — мружиться, салютує стаканчиком і зникає в натовпі.

До нас підходить хлопець у кепці та футболці з написом “Mentally dating a fictional character”. У руці — пластикова чашка. 

— Ну привіт, легенди вечора, — каже, криво зиркаючи на Артема. — Зараз точно хтось послизнеться в коридорі. Не від мокрої підлоги, а від твоєї… ефектності.

Я трохи нервово сміюся.

— Єгор, це Мія, — каже Артем. — Мія, це Єгор. Але не дозволяй йому говорити більше ніж три речення підряд — бо тоді він почне розповідати про ринок NFT або теорії змови.

— Ображаюсь, — відповідає Єгор. — Я вже давно на етапі “психологічний розвиток Мегатрона в трансформерів”. Але гаразд, сьогодні в центрі ти. Або ви.

Він підморгує мені, потім киває Артему, і йде до компанії біля плейстейшна.

У кімнаті — діджейський пульт. Музика вже не просто фоном — вона вривається у груди басами. Кілька людей танцюють. На кухні розкладені чіпси, міні-бургери й кольорові напої в прозорих банках із трубочками. Один хлопець спить обличчям у подушку на балконі, на ньому табличка “режим енергозбереження”.

Артем нахиляється:

— Тут буває по-різному. Але сьогодні — не про них. Сьогодні — про нас.

Я мимоволі усміхаюсь. Так, я все ще трохи напружена. Все ще здається, що кожен погляд на мені — як прожектор. Але зараз це вже не страшно. Це схоже на… новий рівень.

Веселощі поступово захоплюють. Хтось пропонує мені яскраво-рожевий напій — я ввічливо відмовляюсь, але вже не червонію. У плейстейшн-компанії хтось кричить «гол!» і плескає Єгора по плечу. У кутку дві дівчини танцюють навколо світлодіодної лампи, як навколо костра. Навіть незнайомі люди кидають усмішки — щирі або пліткарські, не знаю, та мені вперше байдуже.

Я навіть сміюсь уголос, коли хлопець у худі з написом “team no sleep” спіткнувся об крісло і велично оголосив, що йде шукати сенс життя між диванними подушками.

А потім, раптом, усе стає… трохи гучним. Занадто кольоровим. Наче вечірка починає тиснути зсередини. Я ніби всміхаюсь, але десь у глибині — втома. Мені б кілька хвилин тиші.

І в цю саму мить Артем, наче відчуває, підходить ближче і шепоче: 

— Ідемо. Я покажу тобі одне місце.