Розділ 11

— Ти серйозно зараз? — Влада підіймає одну брову так високо, що я хвилююся: чи не залишиться в неї це новим талантом після одужання. — Мієчко, ти зібралась на вечірку чи на хрестини?

Я дивлюсь на себе в дзеркало. Точніше — на фіолетову сукню з паєтками, яка лишилась після Каті. Щось середнє між «першим побаченням у 2008-му» і «тематичним вечором у ресторані “Три ведмеді”». І ще ця хвилястість по низу… Чомусь вона мені завжди здавалася “стильною деталлю”. Зараз — просто драпірування з серветок.

— Ну, я думала, паєтки — це святково, — пробую захистити свій вибір, але навіть моєму дзеркалу соромно.

— Це святково, як для королеви шкільного випускного у селі Півні. Знімай. Швидко. — Влада аж закашлюється і хапається за живіт. — Ой, блін… знову скрутило… Але! — вона піднімає палець, — ти маєш виглядати вау. Щоб він там з місця не зсунувся, ясно?

— Та він і так не зсунеться, якщо буде прив’язаний до Аріни її екстеншенами, — бурмочу, риючись у шафі.

— Що ти сказала?! — перепитує Влада, з підозрілим блиском в очах. — Ти ревнуєш?

— Я взагалі-то сказати хотіла: «Якщо буде прив’язаний до сцени». Але… дякую за інтерпретацію.

Куртка з єнотами. Окей, далі.

Футболка з написом “Don’t touch me, I’m famous”. Влучно, але якось занадто буквально.

Толстовка, яку я носила в дев’ятому класі. Все ще пахне хімією й самозневагою.

— Міє, покажи мені, що там у тебе ще є. — Влада вже сидить з блокнотом, хоча виглядає так, ніби в неї температура під сорок. — Я не можу бути присутньою фізично, але хоча б морально допоможу тобі не виглядати як учасниця гурту “SMS”.

Я видихаю і витягую останню надію — чорну просту сукню, трохи по фігурі, без нічого особливого. Та, яку я купила на розпродажі в секонді за 70 гривень і досі жодного разу не вдягала, бо вона здавалася мені… надто.

— Ну, тільки не вона, — кажу. — Це… якось занадто по-дорослому. Я виглядатиму, ніби збираю податки.

— Покажи. — Влада вже з серйозним виразом обличчя.

Я втягуюсь у сукню, нервово зиркаю в дзеркало… і… ммм. Це не схоже на “податки”. Це схоже на “привіт, я — хтось новий”.

— Ну що, — тихо питаю, показавшись у кадрі.

Влада мовчить. А потім каже:

— Блін, тепер я точно хочу бути там. Виглядаєш… як дівчина, заради якої знімають повільний момент з музикою в серіалі.

Я хмикаю.

— Я все одно почуваюсь, ніби прийшла продавати страхування життя.

— А виглядаєш ніби ти сама — ризик для серця. — Влада усміхається і поправляє ковдру. — Але! Є ще один момент.

— Що ще?

— Зніми окуляри.

— Що?

— Та не назавжди, не панікуй. Просто… надягни лінзи. І розпусти волосся. Бо зараз ти — бомбезна. Але з хвостиком і окулярами — це наче супергероїня, яка ще не встигла переодягтись у свій костюм.

— Ага, тобто я зараз “до” з реклами?

— А ти думала, я тебе буду жаліти? Лінзи. Волосся. Давай!

Мені хочеться щось буркнути, але… я слухаюсь. Лінзи — на місці. Волосся — вниз. І так, певно, це справді змінює враження. Навіть я собі в дзеркалі подобаюсь трошки більше.

— Все. Тепер — іди блищати, — каже Влада й робить театральний жест пальцями. — І запам’ятай: йди й убий усіх. Але не буквально, добре?

Я хитаю головою й усміхаюсь. Обіцяю, що не вбиватиму. Максимум — оглушу своєю незграбністю. І коли вимикаю відео — раптом трохи завмираю. Вперше за довгий час мені хочеться виглядати красиво. І навіть… не ховатися. 

Виходжу з під’їзду, тримаючи сумочку, яка вже вдруге норовить злетіти з плеча й вирушити в самостійне плавання. Хвилююсь. Як перед іспитом з матану. У лінзах усе навколо здається яскравішим, чіткішим… і, чомусь, лячним. Особливо ніч. Особливо я — в сукні.

А потім бачу його — і мозок влаштовує коротке замикання.

Артем стоїть під ліхтарем. Темно-синя сорочка, рукави підкочені, вигляд — наче він зійшов з обкладинки глянцю “Герой місяця”. І, здається, навіть… трохи нервує?

Він помічає мене. На мить зависає.

А я встигаю за цей мікросекундний погляд уявити все: що я виглядаю, як гість з весілля у 2007-му, що ця сукня мене поглинає, як драпірування з фіранки в актовому залі, і що він зараз подумає: «Господи, з ким я зв’язався?» Може, ще не пізно розвернутись, бігти додому, вдягнути джинси, толстовку й сказати, що мене… не знаю… викрали прибульці?