Розділ 10 (продовження)

Наступного ранку я йду до універу, як на фронт. У капюшоні, без макіяжу, з навушниками, в яких нічого не грає, просто щоб не чути людей.

Але все одно чую.

«Це вона?» 

«Та ні, не може бути...» 

«Я думала, це прикол.» 

«А вона нічого така...»

А потім — БУМ.

Артем.

Стоїть посеред холу, в руках знову кава — одну з них простягає мені.

— Принцеса не має ходити без латте, — каже з усмішкою.

— Ти знущаєшся?

— Та ні, я повністю серйозний. І ми переходимо до наступної частини плану.

— Я вже боюсь питати.

— Ми покажемо, що це не піар. А щось справжнє.

— І як саме?

— Ходи зі мною.

Я йду. У голові — сто варіантів, чим це може закінчитись. Спойлер: жоден з них не мирно.

Ми виходимо у двір, де вже зібралось кілька знайомих облич. І тут Артем бере мене за руку.

— Готова?

Я ковтаю повітря.

— Ні. Але вже пізно злазити з цієї каруселі.

— Саме так, — усміхається він і... тягне мене ближче.

— Артеме... ЩО ТИ...

— Спокійно. Просто фото. І все. Усміхнись.

На наступній парі я вперше за тиждень не сиджу на останній парті, притулившись до стіни, як шпигун у засідці. Сьогодні я — ближче до центру. І люди вже не розбігаються, коли я проходжу.

Ну окей, одна дівчина все одно демонстративно згорнула свою курточку, аби я, не дай Боже, не сіла поруч. Але поруч сіла Юля. Просто Юля з моєї групи, з якою ми зазвичай тільки «привіт-привіт». І вона посміхнулась.

— Привіт. Можна?

— Ага, звісно, — відповідаю, трохи ошелешена.

Що? Ніхто не хоче влаштувати мені допит чи публічне приниження? Ніхто не кидається поглядом, наче я чума? Щось тут точно не так.

— Я бачила фотки в «СтудЛайфі», — каже вона тихо.

І от воно, думаю насторожено. Зараз почнеться… 

— Ви прикольні разом.

Я просто кліпаю на неї, мов риба, яку щойно виловили.

— Серйозно, — продовжує вона. — Я думала, що це все фейк, але в вас якась хімія. І я рада, що ти не зламалась після всього.

— Дякую… — шепочу я, бо інакше проковтну язика.

Я не встигаю отямитись, як вона вже гортає нотатки на планшеті, а я сиджу ніби в якомусь паралельному вимірі.

Може, Влада підмінила реальність? Або в мене просто галюцинації від надлишку стресу?

Після пар я йду в кав’ярню біля корпусу, і, поки чекаю свою каву, машинально гортаю Instagram. На очі трапляється пост у фан-пабліку: скрін з тієї ж фотки з кавою, яку сьогодні вранці зробив Артем.

Підпис:

«Це що, реально Попелюшка і Принц на мінімалках? Ну взагалі-то… мило. І дайте вже їм спокій.»

І коментар під постом, один-єдиний, але він світиться з-поміж решти, як маяк у тумані:

«Мені чомусь хочеться, щоб у них все вийшло. Вона здається щирою. А він... ну він посміхається по-іншому.»

Я зависаю над екраном. Читаю ще раз. Потім ще.

Мій мозок уперто шепоче: 

Це нічого не означає. Один комент — це ще не доказ.

Але серце... серце стискається, і в ньому раптом з’являється щось ніжне, тепле й обережне. Як перший промінь після довгої-довгої ночі.

А раптом Артем мав рацію? Раптом усе це й справді спрацює?

Телефон вібрує. Нове повідомлення від нього:

"Наступний крок сьогодні ввечері. Будь готова. Ми йдемо на вечірку. І не ховай очі — вони в тебе класні."

Я зітхаю. Ледь стримуюсь, щоб не закотити очі.

Вечірка. Ідея, від якої в нормальному житті я б сховалась під ковдру й прикинулась Wi-Fi роутером без сигналу. Купа людей, світло, музика, плітки. Звучить, як завдання з «Гри в кальмара», тільки без грошового призу — і з підвищеним ризиком соціального самознищення.

Але це — крок. Ризиковий. Сміливий. І потрібний.

Дідько, ну маю ж я трохи поборотись за своє життя. Це не найважча жертва.