Розділ 9

Наступного дня я прокидаюся від того, що телефон вібрує просто під подушкою.

На годиннику — 08:12. На обличчі — відбиток подушки. У вусі — навушник, бо заснула під ASMR-відео з дощем. На екрані — повідомлення.

Артем: 

Зустрічаємось біля головного входу. 10:00. Не запізнюйся. І вдягни щось… приємне.

Я пів хвилини просто дивлюся на екран. 

"Щось приємне"? Це що, кастинг на обкладинку Cosmo? Чи я не зрозуміла, якого саме рівня "приємності" очікується?

Відправляю йому селфі зі своїм розпатланим волоссям і злісно блимаючим оком. 

Я: 

Вважаю, що мій рожевий халат з каченятами — абсолютний хіт сезону.

У відповідь — emoji, що ридає від сміху. І ще одне: 

Окей, але все ж без каченят…

Влада не відповідає. Їй іще вчора стало гірше — температура, слабкість, всі справи. Відео-дзвінок із нудним "я схожа на варений буряк" — і вона знову в ліжку.

Я вдягаю джинси, білу футболку, поверх — світло-бежеву сорочку. Волосся в нестрогий хвіст, окуляри (бо лінзи — не варіант, очі й так втомлені), рум’яна — щоби не здаватися напівмертвою. Готова. Ну, майже.

Що я взагалі роблю?

Поки йду до універу, серце відбиває чечітку в ритмі “фальшиві-стосунки-фальшиві-стосунки”. Я ще не встигаю дійти до сходів, як помічаю Артема. Він спокійно стоїть під деревом. Телефон у руках. Куртка накинута на плече. І, звісно, він виглядає так, наче його щойно сфоткали для рекламної кампанії парфумів.

— Ти прийшла, — каже він, піднімаючи очі. І наче трохи… усміхається?

— Ти не запізнився, — відповідаю я. — Теж сюрприз.

— У нашій історії потрібні красиві початки.

— Це було що — поетично?

— Це було експромтом. Ходімо.

Ми повільно заходимо до будівлі корпусу. У вестибюлі — кілька студентів, хтось щось їсть на ходу, хтось гортає нотатки. Я відчуваю, як погляди починають липнути до нас. Хтось помічає, як Артем кладе руку мені на плече. Я майже здригаюсь, але втримуюсь в останню хвилину. Картинка смутно знайома… Чи не в “Сутінках” я вже таке бачила — подумки пирхаю.

Ти в грі, Міє. Грай!

— Ну що, актриса, — шепоче він мені на вухо, — починаємо шоу?

Я стискаю губи, щоб не хихикнути. Бо зараз нам справді треба діяти як пара.

А через секунду він дістає телефон.

— Селфі?

— Що?!

— Ти не думала, що наш фальшивий роман буде без фальшивих фото?

Я закочую очі. Але все ж таки вичавлююю якомога приємнішу й, як на мене, цілком закохану, посмішку. Артем піднімає телефон. Ми обидвоє дивимось в об’єктив.Майже невимушено… Клац. Пост готовий.

Підпис: 

"Деякі речі починаються несподівано. І саме тому — особливі."

Мене аж пересмикує.

— Це ж приторно до нудоти!

— Саме такою має бути наша перша "офіційна" публікація. Дай людям трошки солоденького — і вони проковтнуть все, навіть фейк.

Я не встигаю нічого сказати, як помічаю: у двох дівчат зі старших курсів вже відкритий Instagram. І вже наш пост у сторіс.

Окей. Гра почалась.

Університетський корпус зустрічає нас своєю звичною пахучою атмосферою — суміш кави, паперу й трохи — паніки. Ми з Артемом ідемо поруч, ніби просто випадково опинились на одному шляху. Хоча насправді це дуже навіть не випадково. І це видно. О, як це видно.

Погляди буквально липнуть до нас, люди озираються, шепочуться, глипають у телефони. Дехто навіть призупиняється, щоб краще роздивитися «сенсацію». Ніби ми з Артемом — пара в зоопарку: «О, диви, ті самі!» 

Він йде спокійно, навіть трохи самовпевнено. Я ж… я почуваюсь так, наче в мене табличка на лобі: «УВАГА! ФЕЙКОВІ СТОСУНКИ!»

Але ми вже зайшли надто далеко, тож тримаю голову рівно. І удаю, що в мене все супер. Навіть занадто супер.

— Оу, дивіться, хто до нас завітав, — гучно шепоче хтось. — Принц і Попелюшка.

Чудово. Навіть жарти повторюють мої внутрішні голоси.

Артем ближче, наче хоче підтримати... Чи захистити… Його рука на моєму плечі, і від цього в мене десь усередині зависає сигнал: біп-біп, система перевантажена, зберігайте спокій.

І тут я чую характерне «дзінь» — хтось отримав сповіщення. Потім ще одне. Іще. Іще. І ще. А потім починається...