Розділ 8 (продовження 2)

Я зависаю. Буквально. З чашкою в руці. Піна з мого лате зависає просто перед губами. Очі округлюються. Потім — повільно, з підозрою — звужуються. Що він щойно сказав?

— Ти… ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — киває він. — Дивись: це зніме тиск. Ніхто не буде більше вигадувати історії, бо “історія” вже є. Усім стане нудно. І ми зможемо нарешті жити спокійно.

— “Просто удамо”? — перепитую я, бо, схоже, в моїй голові від цієї ідеї розплавилась половина синапсів. — Тобто, фейкові стосунки? Як у дешевій молодіжній комедії?

— Можна й у дорогій, — знизує плечима. — Я не вибираю жанри.

— Ти з глузду з’їхав.

— Можливо, — спокійно погоджується. — Але я втомився. Реально втомився. Від Аріни. Від її театру. Від пліток. І якщо це допоможе — я готовий пограти в цей серіал ще трохи. Але вже з розумінням сценарію.

Я проходжу поглядом по його обличчю, шукаючи хоч якусь ознаку сарказму. Але нічого. Він серйозний. Майже тривожно серйозний.

— І як ти це уявляєш? — питаю скептично. — Ми будемо… не знаю… триматись за руки на людях і позначати одне одного в сторіз?

— Ну, доведеться. Але ж ми студенти. Нас і так ніхто не сприймає серйозно. Головне — переконливо виглядати.

— Це… — я хапаюсь за голову. — Це найсмішніше і найабсурдніше, що я коли-небудь чула.

— Але визнай, — він підіймає брову, — це також ідеально логічно.

— Ідеально? Артем, я не акторка! Я не вмію “удавати”, що закохана в хлопця, який… який…

— Який що?

Я замовкаю. Проклинаю себе. І його. І весь цей чортів Всесвіт, який вирішив, що мій лайк має значення.

— Я ще не сказала, що погоджуюсь, — бурмочу.

— Але й не сказала, що ні, — відповідає він із тією самою, майже непомітною усмішкою.

І мені хочеться вистрелити. В себе. В нього. В реальність. Але замість цього я просто сьорбаю свій вже холодний лате.

Що взагалі тут відбувається?..

— Ти реально думаєш, що це спрацює? — я дивлюся на нього, як на людину, яка щойно запропонувала мені стати космонавткою, щоб полетіти на Місяць і відкрити там кав’ярню.

— Думаю, що це краще, ніж нічого. Тобі що, подобається ходити під прожектором чужих фантазій?

— А тобі — подобається бути героєм таблоїдів у стилі “університет.інфо”?

— Мені подобається мати контроль. А зараз його немає ні в кого з нас.

Я стискаю пальці навколо чашки, яка давно вже остигла.

— Ти не розумієш, — повільно кажу я. — Мене і так уже цькують. А якщо ми “удамо”, що я тобі… ну, подобаюсь, то мене зненавидять. Ще більше. Всі фанатки твої й Аріни — вони мене спалять. У прямому ефірі. З коментарями й смайликами.

— А якщо ми зіграємо все правильно, — нахиляється трохи вперед, — ми повернемо аудиторію на свою сторону.

— Це звучить, як… як…

— Принц і Попелюшка? — кидає він з усмішкою.

— Я якраз хотіла сказати “як в TikTok-драмі з поганим сценарієм”, — фиркаю. — Але дякую за новий рівень іронії.

— Я не мав на увазі, що ти… Ну, ти зрозуміла, — він проводить долонею по шиї, мов знімаючи невидимий тиск. — Це не щоб тебе образити. Просто… ти ж сама бачиш, як це працює. Глянь на соцмережі: людям подобаються історії. Романтика. Щасливі фінали. Якщо ми покажемо, що все було не скандалом, а просто несподіваним коханням…

— …то всі такі: “Аааа, любов перемогла!”, — закочую очі я. — Серйозно?

— Так. Саме так. І хай це смішно, але це працює. Я вже маю в голові, як все побудувати. Не просто тримати тебе за руку. А створити історію, де ти — не “та, що лайкнула”, а “та, яка змогла достукатись”. Показати всім, що ми не фейк, а нібито справжнє диво, що трапилось попри все.

— То це ти ще й фанфік собі в голові написав, поки йшов сюди?

— Я плавець. У воді багато часу думати, — знизує плечима. — А ще… я хочу, щоб це закінчилось. І якщо вже ми обидва опинились у цьому сюжеті — то чому б нам не переписати його на свій лад?

Я дивлюся на нього. Довго. Придивляюсь до кожної лінії на його обличчі, до того, як він не зводить з мене очей.

Я досі не розумію, як це взагалі сталося. Як один клік — грьобаний лайк — перетворив моє життя на епопею.

І тепер він пропонує мені зніматися в цьому фільмі. Добровільно.

Чи погоджусь я?

Ще не знаю.

Але чорт… частина мене вже йде на кастинг.

— Добре, — кажу я нарешті. Тихо. Але чітко.

Артем моргає.

— Добре? Тобто…

— Добре. Але, слухай сюди, пане стратег. — Я підіймаю палець і хмурюсь, як викладачка філософії на п’ятій годині пари. — Це не значить, що я тепер твоя "псевдодівчина" 24/7. Я не буду сидіти в тебе на колінах у їдальні й робити сердечка в сторіс. Ми це робимо, щоб витягти себе з багна. Разом. Без "принцес", "попелюшок" і фраз на кшталт "о, вона така тендітна".

— Гаразд, — підіймає руки Артем, ледь усміхаючись. — Ніяких сердечок. Ніяких пестливих слів. Хоча… з "моя тендітна Мія" міг би вийти тренд.

— Артем!

— Все, все, мовчу.

— І ще. У мене є власне життя. Пари, сім’я, Влада. Я не буду відкладати все, бо в нас тут фейкове побачення біля фонтана.

— Розумію. І чесно — не очікую. Ми просто створимо кілька переконливих моментів, які покажуть, що ми… ну, типу… зближуємось. А далі аудиторія сама додумає.

Я вдихаю. Глибоко. А потім ще раз. Мозок кричить “Скажи, що це божевілля”, а рот вже каже інше:

— Тільки одна проблема. Я — не акторка. Я не вмію прикидатися. Якщо почну червоніти, сміятись або косо на тебе дивитись — це не образ, це рефлекс.

— Домовились, — Артем киває. — А я — не режисер. Але, гадаю, ми впораємось.

— Ну що ж, — я хмикаю, — фальшиве кохання, так фальшиве кохання.

— Це був жарт?

— Поки що ні. Але якщо хочеш, щоб мені сподобалась наша історія — доведеться постаратись.

І в його очах щось змінюється. Мить — і наче легке тепло пробігає. Можливо, гра ще не почалась, а ми вже не зовсім граємо.

Але я відганяю цю думку.