Розділ 8 (продовження 1)

Я прокидаюся рано. Тобто… надто рано як для нормального вихідного. Але, схоже, мій мозок вирішив: "О, в тебе важлива зустріч? А давай просто НЕ СПАТИ."

Клас. Дякую.

Пів ранку я валяюся в ліжку, безцільно гортаю стрічку, читаю повідомлення від Влади (вона на ніч ще накидала мені п’ять аудіо — від “не забудь дихати” до “і якщо він буде поводитися як придурок — просто плюнь йому в чай”), і вдаю, що не хвилююсь. Насправді ж у мене в животі цілий чемпіонат з фрістайлу серед метеликів.

Я одягаюсь тричі. ТРИЧІ. Бо не хочу виглядати так, ніби намагаюсь справити враження… але й не хочу виглядати так, ніби мені пофіг. Зупиняюсь на базовому: джинси, біла футболка, шкірянка. Волосся — у недбалий пучок. Легка косметика. Серйозно, як на інтерв’ю.

На годиннику — за десять дванадцята.

Ми домовились у кав’ярні біля університету. Там завжди людно, але досить затишно, щоб не чули всі, якщо хтось з нас знову почне кричати. Не те щоб я планувала. Але я і минулого разу не планувала…

Я приходжу першою. Замовляю собі лате. Голос тремтить так, що бариста двічі перепитує назву замовлення.

Сідаю біля вікна. Роблю ковток. Гаряче. Але не так сильно, як у грудях.

Погляд випадково чіпляється за дзеркало на стіні — і я помічаю, що виглядаю… виснажено. Але й не зламано. І це вже щось.

Двері дзенькають. Я підіймаю очі.

Артем.

Він іде повільно, погляд ковзає залом, поки не знаходить мене. І тоді — прямий, впевнений крок. Як завжди. Але щось у ньому інакше. Він виглядає серйозно. Зосереджено. Не так, як тоді — коли був злий.

Я напружуюсь.

Він зупиняється біля столика.

— Привіт.

— Привіт, — відповідаю, намагаючись тримати голос стабільним. Не надто холодно. Не надто м’яко.

Він сідає навпроти.

Кілька секунд ми просто мовчимо. Кожен ніби чекає, що інший скаже першим.

— Дякую, що прийшла, — каже він нарешті. — Я… хотів перепросити.

Ого. Цього я не очікувала.

— Я… — він проводить рукою по волоссю, зітхає. — Ми тоді обидвоє перегнули. Погарячкували. І мені здається, якби ми просто нормально поговорили — цього всього можна було б уникнути.

Я стискаю паперовий стаканчик. Лате вже не гаряче — але я не відпускаю.

— Просто нормально поговорити? — перепитую я тихо. Не з іронією. Просто… з сумнівом.

— Ну, хоча б спробувати, — його голос м’який. Без напору. Він дивиться просто в очі. — Ця історія, як ти, мабуть, помітила… затягнулась. І здається, вона вже отруює життя не лише мені, а й тобі.

Я мовчу. Бо… ну, правда ж.

Я йду по коридору — і на мене косяться. Я заходжу в аудиторію — і відчуваю, як люди переглядаються. Я нічого не кажу — але всі думають, що я щось приховую.

— Я бачив сторіз Аріни, — додає він. — І чув, що про тебе говорять. Я не одразу зрозумів, наскільки… жорстко це виглядає з боку.

— Це не просто “жорстко”, Артеме, — підіймаю погляд. — Це виглядає так, ніби я якась хвора фанатка, яка влаштувала публічну драму, щоб привернути увагу “зірки”. Твоєї уваги. І, о боже, які всі обурені, що я посміла.

Він дивиться на мене трохи довше, ніж треба. І зітхає.

— Я знаю. Я справді знаю. І мені не окей від того, що тебе в це втягнули. Що я тебе втягнув. Навіть якщо не хотів.

Зараз він не схожий на того самовпевненого “персика факультету”, якого всі або обожнюють, або хейтять. Він просто хлопець. Втомлений. Серйозний. І з якимось дивним сумом у очах.

— Мені здається, — каже він нарешті, — ми маємо або якось усе це закрити. Або… зробити з цього щось, що працюватиме на нас, а не проти нас.

Я підіймаю брову.

— Це зараз було метафора чи план?

Він усміхається кутиками губ.

— І те, й інше.

— Що як… — він обережно нахиляється вперед, спираючись передпліччями на стіл, — ми просто удамо, що зустрічаємось?

___________________________________________

Ви — космос! 💫

Щиро дякую кожному, хто читає, зберігає, ставить зірочки й просто залишається поруч 🧡
Ця історія для мене особлива — і завдяки вам вона дихає, живе й навіть жартує (часом з сарказмом, як Влада 😄).

Якщо маєте хвильку, дуже допоможуть:
🌟 Оцінка — одна зірочка творить дива!
📚 Додавання до бібліотеки — це як обійми для книги.
💬 Коментар — навіть коротке «ух!» чи смайлик з чубчиком.
📌 Підписка — щоб не пропускати продочки (а вони грядуть 🔥).

Вам це нічого не вартує — а для мене безмежний потік натхнення!

І якщо хочеться більше закулісся, спойлерів і трішки авторського безумства — запрошую до Telegram-каналу #ромкомвідЕмми  https://t.me/romcom_vid_emmy 🧃 Там завжди затишно.

Дякую, що ви є! 💕
До зустрічі в наступній проді!