Розділ 8

МІЯ

У кімнаті темно, хоч в око стрель. Я спеціально не вмикаю світла. Ніби темрява може заховати мене від світу. Від усіх цих очей, які дивляться в монітор і обговорюють мене, ніби я персонаж поганої драми.

На столі стоїть холодний чай. Я зробила його ще вдень, але так і не випила. А поруч — записник, розкритий на сторінці з планом курсової. Один-єдиний рядок підкреслений червоним маркером: “аналіз літературного образу як дзеркала внутрішнього конфлікту героя”. Та сама фраза, яку я ніяк не можу вигнати з голови.

Бо я наче сама зараз — образ. Функція. Мішень.

Телефон дрижить. Я навіть не дивлюсь — просто кладу долоню зверху, вмовляючи вібрацію припинитись. І вона стихає, як і все інше останнім часом. Тільки в мені — буря. Глибока, затяжна, нудотна.

Я втомилась.

Втомилась доводити, що я не така. Що не лізла в чуже життя. Що не фанатію від зірки факультету. Що не ловлю хайп. Втомилась боятись, що завтра в коридорі знову хтось щось скаже.

Я навіть не одразу помічаю, що в Telegram з’являється нове повідомлення. Від незбереженого номера.

«Привіт. Це Артем Вежбовський. Нам треба поговорити.»

Я завмираю.

Перечитую раз. І ще раз.

Що?

Що йому ще треба?

Я дивлюсь на повідомлення так, ніби воно зараз почне рухатись. Кліпати очима, підморгувати, стрибати по екрану. Бо мозок відмовляється вірити, що це він.

Артем. 

З його офіційним “нам треба поговорити”.

Серйозно? Це звучить як “нас викликають у деканат”. Тільки ще страшніше.

Мене тіпає. Не від страху, а від… усього. Цей хлопець кілька днів тому дивився на мене так, ніби я найгірше, що трапилось з його життям. Назвав фанаткою. Звинуватив у всіх смертних гріхах — і навіть не дав пояснити. А тепер “поговорити”.

Може, він знову хоче на мене накричати? Або… може, це пастка?

Смішно. Я вже думаю, як головна героїня трешової саги “Моя романтика з мажором: шлях через сльози до TikTok-слави”.

Я притуляю телефон до грудей і заплющую очі. Що мені робити? Не відповідати? Заблокувати? Чи… 

Чи все ж послухати, що він скаже?

Усе всередині мене репетує: НЕ ВІР ЙОМУ. ВІН САМИЙ — СЕРІАЛЬНИЙ ПОВОРОТ. 

Але поруч із цим криком живе інше: Може, він хоче перепросити?..

Смішно. Здається, я вже починаю писати фанфік про власне життя. З таким успіхом можу й тег придумати: #МіяПротиУсьогоУнівера.

Я зітхаю. Потім друкую. Видаляю. Знову друкую.

І зрештою надсилаю:

«Добре. Але без сцени. І без підвищеного тону. Я серйозно.»

Вже за секунду отримую: 

«Окей. Завтра після пар. Я тебе знайду.»

Клас. Він мене “знайде”. Неначе я — Pokémon.

Телефон миготить у темряві. Вже давно ніч. Всі нормальні люди або сплять, або хоча б удають. А я лежу під ковдрою, втупившись у стелю, як персонаж артхаусного кіно, і чекаю, коли мозок дозволить мені просто видихнути.

Пінг! З’являється нове повідомлення в кружечку — відос від Влади.

Влада (в голосі — сум і ніс закладений): 

— Я все ще переконана, що це засідка. Він приведе Аріну, і ви мене потім згадуватимете добрим словом. А взагалі — чому я не можу бути з тобою, га? Ах так. Бо грип. Клас! Love my life.

Я всміхаюсь, тицяю “відповісти” і записую:

Я (шепочу, щоб не розбудити родину): 

— Ну, якщо це засідка, то я маю виглядати достойно. Як гідна жертва. Може, наклеїти вії? Ти що скажеш, fashion-директорко?

Влада (у відео — закутана в ковдру, виглядає як бублик із чашкою чаю): 

— Не смій! Він тебе і без вій має боятись. Ти — вогонь. Просто трохи… затушений зараз. Але завтра — вибухнеш. Я це відчуваю.

Я (у відео — з розтріпаним волоссям, в старій футболці): 

— Відчуваєш? Це запах драми? Бо я — так.

Влада (хрипло сміється, потім різко серйознішає): 

— А якщо серйозно, то не давай себе зламати. Якщо він справді хоче перепросити — почуй. Якщо знову буде бикувати — бий. В переносному сенсі. Хоча й буквально теж можна.

Я не відповідаю. Просто дивлюсь у камеру й киваю. Після всього, що сталося, я не маю більше сил на війну. Але й здаватися не хочу.

Я (нарешті відповідаю текстом): 

«Я просто хочу, щоб це все закінчилось. Щоб я знову могла дихати.»

Влада відповідає швидко.

Влада: 

«І воно закінчиться. А потім ти видихнеш, я одужаю — і ми підемо жерти шаурму. І нас буде хвилювати тільки соус і ціни на проїзд. Обіцяю.»

Я притискаю телефон до грудей. 

Обіцяє. 

І з нею завжди якось легше вірити, що все буде нормально.