Розділ 7 (продовження 2)

Батько розповідає про новий бізнес-проєкт. Брат киває, підтакує, щось додає. Аріна сміється — м’яко, мелодійно, «ненав’язливо». І все це — так, ніби нічого не сталося. Ніби ми з нею досі пара. Ніби наші сварки, наш розрив і всі дні мовчання — просто декорації до їхньої улюбленої казки про ідеальну родину.

Я застигаю.

— Артеме, сідай, — киває батько. — Як на тренуванні?

— Як завжди, — бурмочу й обережно присідаю на край стільця. Відчуваю погляд Аріни — прямий, упевнений. Ніби дивиться крізь мене.

Вона кладе мені серветку біля тарілки й ледь усміхається.

— Скучила за твоїм буркотінням, — кидає тихо, щоб чули тільки ми.

Я не відповідаю. Не торкаюсь їжі, хоч мені вже встигли покласти на тарілку овочі, запечені на грилі, стейк, ще щось. Попри голод горлом підіймається нудота. А ще роздратування й злість.

Поки всі сміються з чергового анекдоту батька, я підводжусь. Вибираю мить, коли мати йде на кухню по десерт, і прямую за нею. Вона знову з тією самою спокійною, трохи байдужою усмішкою викладає щось у вазочки.

— Мам, — кажу рівно. — Що Аріна тут робить?

— Їсть, як і ми всі, — відказує вона, навіть не обертаючись. 

Вдає, що не розуміє… хоча все чудово розуміє. 

— Я не про це. Чому вона тут? Ми ж розійшлись. Ти це знаєш.

— Аріночка — донька наших із татом друзів. Ми давно її знаємо. І я маю право запросити, кого хочу. Це наша вечеря, Артеме.

Я стискаю зуби.

— Тобто все, що між нами було, не має значення? Просто відкотили назад, бо так зручніше?

— Не драматизуй, — кидає мама і нарешті дивиться мені в очі. — Усе завжди можна виправити. Якщо не емоціями, то розумом.

Я розвертаюсь і йду. Просто йду. Через коридор, повз усмішки за столом, повз братове «Куди це ти?», повз Арінин здивований погляд.

Не відповідаю. Хапаю куртку. Виходжу.

На вулиці різко свіжо. І тихо.

І я думаю: досить.

Я йду вулицею без особливої мети. Просто щоб вивітрити все це з голови. Щоб не вибухнути в себе вдома, як це сталося минулого разу. Щоб не сказати чогось, про що потім доведеться шкодувати.

Ноги самі несуть у бік парку. Місце з дитинства. Лавка, на якій я сидів, коли вперше провалив змагання. Стежка, якою йшов із Максом, коли він востаннє сказав щось хороше. Зараз тут тихо. Холодно. Але це — моя тиша. Без чужих очікувань і без чийогось ідеального бачення «мого щастя».

Я присідаю на ту саму лавку. Схиляюсь вперед, притискаючи пальці до скронь. І починаю думати. Холодно. Але ясніше, ніж було за весь останній тиждень.

Це ж не просто історія з лайком і сторіз. Не просто чутки. Це вже щось більше. І головне — я нічого не контролюю. Я, чорт забирай, навіть не контролюю, кого кличуть до мене на вечерю.

А з іншого боку — чому я дозволяю всім керувати так, як їм зручно? Аріна знову всіх навколо себе обкрутила, і всі тільки щасливі. Мама бачить її майбутньою невісткою, батько — частиною бізнес-родини. Навіть брат вдає, що нічого не було. У їхній уяві ми все ще «ідеальна пара».

А в реальності? В реальності я навіть не впевнений, чи зможу спокійно з нею перебувати в одній кімнаті.

А ще — Мія.

Вибухова, заплутана, наче вир, у який я випадково потрапив. Вона, на відміну від Аріни, не намагається подобатись. Вона рве шаблони, каже те, що думає, і не боїться виглядати смішною. Але водночас — нестерпна. Характер — як у вогню. І я чомусь постійно згадую її очі. Розлючені, злі… але десь у глибині — поранені.

Я не знаю, хто почав цю гру. Але точно знаю: мені вона вже остогидла. І якщо вже я став «головним героєм» у чиємусь серіалі, то принаймні хочу сам писати сценарій.

Ідея з’являється не одразу. Спершу — просто гнів. Потім — протест. А вже тоді думка: а що, як повернути все з ніг на голову?

Аріна хоче показати всім, що ми ще разом? Чудово. Але хай тоді побачить, що я вже з іншою.

Фальшивка? Можливо. Але хай скуштує свого ж рецепту.

А Мія… чорт, я не впевнений, чи вона погодиться. Вона мене ненавидить. Але й вона в цій ситуації не менше постраждала. І, можливо, так ми обидвоє зможемо повернути контроль. Просто — укласти тимчасову угоду.

Фіктивні стосунки. Для вигоди. Для репутації. Для спокою.

Що може піти не так?

Я зиркаю вгору на небо. Холодні зірки дивляться зверху, як ні в чому не бувало.

— Це або геніально, або повна дурість, — кажу сам до себе.

Але вперше за кілька днів я усміхаюсь. Хоч трохи.