Розділ 7 (продовження)

— Вона мені життя ускладнила. Я маю фокусуватись на підготовці до змагань і сесії. А зараз замість цього — ходжу, злюсь і ловлю на собі погляди, ніби я персонаж фанфіку. Хоч я взагалі не підписувався на цю роль.

— Угу. Але якби вона тебе не зачепила — ти б не витрачав на неї стільки емоцій.

— Та я просто хочу, щоб це все закінчилось! — мружусь, нахиляюсь уперед, впираюсь ліктями в коліна. — Мене дратує не вона. Мене дратує ситуація. Те, що я нічого не контролюю. І ще більше — те, що мене розглядають, як якийсь приз. Без голосу. Без права на реакцію. Просто “улов року”.

— Ну, якби ти був трофеєм, то точно золотим, — хмикає Єгор.

— Гор!

— Добре, добре, більше ні слова.

Я на мить замовкаю. Потім повільно додаю:

— Але знаєш, що найгірше? І в її очах, коли вона кричала… — я стискаю пальці. — Там не було тріумфу. Не було гри. Вони були… щирі. Наче їй теж боляче.

— Може, і справді боляче.

— Але хтось таки підіймає хайп. І є тільки два варіанти: або вона, або Аріна. І мені все важче зрозуміти, хто кого грає. І навіщо.

— І ти вже не такий упевнений, що це вона запустила?

— Я ні в чому не певен, — чесно відповідаю. — І не люблю, коли не можу скласти картину. Це як плавати в каламутній воді — не бачиш, де дно, де берег, чи є там взагалі хоч щось.

Гор мовчить. А потім каже:

— Хочеш пораду?

— Давай.

— Видихни. А потім зроби щось, щоб нарешті повернути контроль. Якщо ти не розумієш, що відбувається — візьми ситуацію у свої руки. Інакше вона тебе втопить.

Я на мить замислююсь. Пальці сковує напруга. В голові вже починає ворушитись ідея. Трохи ризикована. Трохи дивна. Але, чорт забирай, принаймні це буде мій вибір.

— Може, ти й маєш рацію.

— Я завжди маю рацію, — усміхається Гор. — А зараз — закрий телефон і йди в душ. Бо ти починаєш говорити, як хлопець із любовного роману.

— Дякую, — бурмочу. — Іди вже.

Я кладу слухавку. А всередині пульсує: візьми ситуацію у свої руки. Може, саме це я й зроблю.

Я повертаюсь додому втомлений. Хоч вже багато років займаюсь плаванням, а все одно відчуваю на собі стійкий запах хлору і металу, плечі гудуть після фінального сету на витривалість, і єдине, про що мрію, — це душ, їжа і тиша. 

Але мені приємно. Бо це звичка. Бо так має бути. Чи ж не саме це привабило мене у спорт. Там я керую, там я головний. На скільки вклався — стільки й отримав. Без хабарів, без знайомств, без фальші. Спорт так відрізняється від мого життя, від життя моєї сім'ї, що просто не міг не захопити. Він — єдине справжнє, що в мене є. І я просто не можу дозволити це зруйнувати!

Я підіймаюсь сходами, спираючись на тепле, відполіроване до блиску, бильце. У коридорі пахне м’ясом і розмарином. Дивно. Зазвичай у нас або доставка, або щось більш дієтичне. Не встигаю навіть подумати про це, як двері відчиняє мати, з усмішкою, що насторожує.

— Артеме, нарешті! Ми вже за столом, ходи, — мовить вона, легко торкаючись мого плеча. — Не переодягайся, все ще гаряче.

Я моргаю. За столом? Хто «ми»? Явно не батя. Він з нами, як правило, не вечеряє. Надає перевагу або вечері на роботі, або з діловими партнерами в якомусь ресторані… Чи з діловими… — часом думаю я. Можливо і мати так думає, але нічого не каже. Ніколи не влаштовує скандалів. Ми — глянцева обкладинка для книги “Сім’я”. Єдине, що, мабуть, не вписалось в картину — друга дитина не дівчинка, а хлопчик…

Роззуваюсь, заходжу — і серце вривається кудись у п’яти.

За столом з якогось дива сидить Аріна. В короткій чорній сукні, з ідеальним макіяжем і тією самою посмішкою, яка колись мене розбивала. Тепер просто бісить. Якого фіга вони всі тут зібрались?