Розділ 7

АРТЕМ

Я вже третій раз поспіль кручу ту саму вправу, і тренер дивиться так, ніби хоче жбурнути в мене табуретку. А мені начхати. М’язи ниють, але я не зупиняюсь. Бо варто зупинитись — і всі ці думки знову накриють, як хвиля у штормовому морі.

Вона… Левченко… Що з нею не так?

Я ж нормально прийшов. Спокійно. Хоч і з напругою, бо це все — тупо і незрозуміло. Але хотів розібратись. Почути пояснення. Побачити, що вона адекватна.

А вона що? Накинулась, як на боксерському рингу. Вся така емоційна, голосна, зухвала. Наче я в чомусь винен! Я!

Я ж навіть її не знав! Не помічав! А тепер, виходить, усі думають, що вона мене “відбила”. Не я Аріну кинув. Звісно, з якого дива кидати Королеву? А мене, наче цуцика, поцупили. І ця Мія в голові наш роман розкрутила, а тепер ще й усіх переконала, що ми зустрічаємось?

Відкидаю рушник у куток і з силою плюхаюсь на лавку. Вмикаю телефон — просто щоб відволіктись.

І от, звісно, сторіз Аріни. Чорний фон. Її очі. Сльози. І напис: 

"На чужому нещасті своє щастя не збудуєш 💔"

Чужому. Нещасті. Серйозно?

Я закочую очі й починаю читати коментарі: 

«Ми з тобою» 

«Вона не вартує нігтя Аріни» 

«Як він міг так із нею...» 

«Гидота. Фальшивка. Ще й страшненька»

Це вже не просто смішно. Це бридко.

Я — не трофей. Не приз. Не лялька на полиці, яку можна жаліти й прикрашати чужими фразами. У мене є мізки, є плани, є життя! А всі ці дівчата в коментарях…

Гнів котиться по венах — гарячий і задушливий. Я ненавиджу це відчуття. Воно якесь… безпорадне. Ніби мене загнали в клітку. Що б я не зробив — усе тільки гірше.

Чорт! Можна ж було просто сісти й поговорити. Без істерик. Без сцени на пів універу. Без звинувачень у… фанатстві. І без цих… драм, сторіз і трагедій імені Аріни.

Телефон раптово деренчить так гучно, що я мало не впускаю його на підлогу.

— Йо, брате, ти там що, когось прибив? — знайомий голос Єгора змушує мене нарешті вдихнути. — Уже третя людина розповідає, що у вас із твоєю новою пасією була сцена, як із мексиканського серіалу. Сподіваюсь, примирення було не менш гарячим?

— Вона не моя пасія! — огризаюся. — І взагалі, це не те, що ти думаєш.

— Ну-ну, — хмикає він. — То, може, поясниш, що там коїться?

Я видихаю. Мені реально треба з кимось поговорити. Інакше просто зірвуся.

Кидаю рушник на лавку й опускаюся поруч, стираючи піт із чола. Спина палає після тренування, але думки — ще важчі. Зосередитись не міг. Усе тіло працює, а мозок — у режимі зависання. Її голос, її обличчя, ці кляті сторіз — крутяться, як заїжджена платівка.

— Та нічого особливого, — намагаюся звучати спокійно. — Просто злий. І виснажений. Це вже переходить усі межі. Левченко, Аріна з її ниттям у сторіз…

— Бачив. Ти ще живий? Її фан-клуб не приніс тебе в жертву?

— Живий, — стискаю щелепи.

— А Левченко?

Перекладаю телефон в іншу руку.

— Хотів нормально поговорити, розібратись, що, чорт забирай, коїться. А вона… — замовкаю. Мовчу. Нарешті видихаю: — Поводиться так, ніби я — головний лиходій у її житті. Хоча, якщо чесно, сам до кінця не розумію, що між нами трапилось.

— Може, ціну набиває? — припускає Єгор.

— Та фіг його знає… А тепер ще й Аріна з цим “на чужому нещасті”. Та це вже схоже на TikTok-шоу.

— Вона явно хоче уваги. Їй кайф, коли всі дивляться. Говорять. І, бажано, про неї.

— Аріна?

— Та з Королевою все ясно. Я про Мію.

— Ти серйозно зараз?

— А як інакше пояснити, що вона нічого не заперечує? Не пояснює. Просто наїжджає, кричить, наче ти маєш перед нею вибачатися. Це ж вона лайкнула твоє фото, а не ти її.

— Каже, що випадково.

Єгор пирхає:

— І ти повірив?

— Не знаю…

— Гей, брателло, звучить, ніби вона тебе реально зачепила.

І я усвідомлюю: так. Зачепила. Навіть не знаю чим… Губами в шоколаді. Єнотом на светрі. Чи тими гнівними іскорками в очах…

Але різко відповідаю...