Розділ 6 (продовження)

Вечері повертаюсь додому, мов тінь. Ноги йдуть самі, а голова гуде так, ніби там завівся рій злих бджіл. Я не думаю. Я просто існую. Мрію сховатись. Залізти під ковдру і удати, що мене немає.

Але коли підходжу до дверей, серце стискається. У щілині між дверима й косяком — білий конверт.

Тонкий. Без марки. Без підпису.

Я підіймаю його. Руки тремтять, пальці не слухаються. Розгортаю.

Всередині фото. Моє фото. З якоїсь університетської події, мабуть. Я на ньому усміхаюсь. Дивно дивитись на своє обличчя, таке безтурботне, сповнене надії, що попереду тільки щасливі дні.

А поряд — криво виведений напис кульковою ручкою:

«Цікаво, як довго лишиться така щаслива?»

Я затуляю рот долонею. Живіт стискається, ніби мене облили крижаною водою. Усередині все пульсує страхом. І наче нічого такого в цьому написі немає. Але ж і я не залізна. Думки в голові одна гірша за іншу. А що як хтось із божевільних фанатів Вежбовського й Королеви просто вирішить мене позбутись… Ну, не знаю… кислотою ляпнути в обличчя чи слайм у волосся заліпити…

Усе. Досить. Я більше не витримую.

Хочеться упасти на підлогу й розплакатись, але я хапаю телефон. Долоні все ще тремтять. У голові — дзвін. Як після вибуху.

— Влада, — кажу одразу, коли вона бере слухавку. Голос зривається. — Мені… мені знову щось написали. Але цього разу… Це був лист. Справжній. У дверях.

На тому кінці дроту — кілька секунд мовчання. А тоді:

— Що в ньому? Що там було, Мія?

— Фото. Моє. І напис: «Цікаво, як довго лишиться така щаслива?»

— Бляха-муха… — Влада видихає. — Я зараз приїду. Залишайся вдома, не відкривай нікому. Чуєш?

— Ні, ні. Не треба. Все нормально. Ну… майже. Я впораюсь.

— Яке, в біса, «впораюсь»?! — голос її ріже повітря. — Тобі погрожують! Це не просто тролінг у коментах, не дурний мем. Це вже серйозно!

Я натискаю телефон щільніше до вуха, щоб не чути власного тремтіння.

— Це просто залякування, Влад. Ніхто ж не зламає мені життя через якийсь лайк… Правда ж? Це просто… просто слова.

— Слова, які повторюються. Знову і знову. Кожного разу, коли ти починаєш видихати, ця сучка — вибач — знаходить спосіб знову тебе втопити. Наче відчуває, коли саме треба вдарити.

Я не відповідаю. Бо це правда.

— Приїдь до мене, — Влада не здається. — Переночуєш. Поговоримо. Я не дам їм тебе з’їсти.

— Я… хочу побути сама, добре? Просто трошки. Мені треба… якось усе це прожити. Переварити.

— Ти точно?

— Точно.

Вона мовчить ще кілька секунд.

— Добре, — каже нарешті. — Але якщо хоч щось — дзвони. Обіцяй.

— Обіцяю.

Я кладу слухавку, але не рухаюсь. Просто сиджу посеред коридору, конверт лежить поруч, наче зловісна підказка до якогось кошмарного квесту. У голові пульсує одна й та ж думка:

Скільки ще?

Скільки ще разів мені доведеться виправдовуватись за те, чого я не робила?

Скільки ще разів я почуватимусь винною тільки тому, що комусь вигідно зробити з мене ціль?

Скільки ще разів Аріна буде натискати на цю кнопку?

Бо щоразу, як тільки натовп починає втомлюватися, як тільки напруга слабшає — вона знаходить спосіб знову роздмухати багаття. Сторіз. Підпис. Коментар. Натяк.

Як по сценарію. Холоднокровно. Методично.

Наче вона отримує від цього задоволення.

І я навіть не знаю, як це переграти. Бо соцмережі її поле, не моє…