Розділ 6

МІЯ

— Я його зараз приб’ю. Просто візьму і… розмажу по стіні, — сердито плюхаюсь на лавку так, що ледь не злітаю вниз разом із рюкзаком. — Я ще ніколи так не кипіла!

— Дихай, — спокійно каже Влада, нетерпляче соваючись поруч. В очах азарт, на обличчі купа запитань. Але розгортає обгортку від шоколадного батончика так, ніби я щойно не розмовляла з найогиднішим типом на планеті, якого мені ледь не весь світ приписує у бойфренди. — Подробиці, давай. Послідовно. З усіма деталями і нюансами.

— Подробиці? Та там суцільне треш-шоу! — сердито здуваю волосся з чола. — Він… він… — аж зубами скриплю. — Він… Я ще таких самозакоханий не бачила у житті. Він звинуватив мене, що я — фанатка! І що я сама роздмухала цей скандал, щоб здобути популярність. Уявляєш? Фанатка! Я! Його! Влада, у мене, здається, вже сіпається ліве око. Перевір, будь ласка.

— Може, він жартував?

— Жартував?! — сердито складаю руки на грудях. — Ні, Влад, там не було й грама гумору. Він був абсолютно серйозний! Такий весь зібраний, крутий, з поглядом “не підходь — заморожу”. Почав качати права, що я, мовляв, сама запустила всі ці плітки! Що це я винна, що він більше не "серйозний спортсмен", а "герой шкільної мильної опери"!  В нього там усе на обличчі написано було: “Я крутіший за всі ці стіни разом узяті”. Він реально думає, що я, цитую, “уявила собі, що ми разом” і “пустила плітки”, бо я ж… фанатка. Я. Його.

— Трошки нарцисично.

— Трошки?!  У нього, напевно, є окремий кубок “За найбільш самозакоханий погляд на факультеті”! Я б у житті не поставила йому лайк, якби не ти! — тицяю в неї пальцем. — І взагалі, я його в очі до цього не бачила! І не хотіла бачити! Я просто хотіла спокійно дожити до сесії, а не потрапити у список ворогів фан-клубу Артема Вежбовського!

— Ну, зате тепер точно бачила, — хмикає Влада. — І навіть трохи обслинила шоколадом.

— Дуже дотепно. Прямо стендап-комік. — закочую очі. — Я думала, він хоч якось розрулить цю ситуацію, скаже, мовляв, "не парся, все владнаємо". А він на повному серйозі влаштував допит, звинуватив мене у всіх гріхах людства. Мовляв, через мене в нього тепер зіпсована репутація.  Бідосі мало хто аплодує в коридорі. Усі ж повинні кланятись і падати в ноги!

— Йому, мабуть, зручно, що всі думають, ніби він із кимось. Менше питань, більше фанатських зітхань.

— Ну от і я про те! Сам міг сказати всім, що це неправда! Але ж ні — сидить собі на білому коні мовчки. Мученик! Жертва! Золота медаль за терпіння! Пихатий нарцис із завищеною самооцінкою! — вибухаю. — “Тренерський виговор! І сльози фанаток! — імітую голос ведучої реаліті-шоу. — “Артем Вежбовський: жертва пліток. Історія великого страждання”. 

— Ти знаєш… — Влада повільно дожовує. — Ти навіть коли зла — дуже красномовна. Думаєш, він справді такий слизький, чи просто в паніці?

— Мені все одно, — бурчу. — Я хочу, щоб він зник із мого життя. Наче його ніколи не було. Хай пливе собі у своїх хлорованих басейнах.

— Але ж ти все одно в його фан-клубі… офіційно.

— Навіть не жартуй! — зиркаю на неї, але всередині трохи теплішає. Бо це ж Влада. Єдина, хто вміє змусити мене хоч на мить засміятись, навіть коли весь світ валився у пекельну прірву.

— Добре, добре. Отже, вердикт: Вежбовський — пихатий, зарозумілий нарцис, якому зручно мовчати. А ти — ні в чому не винна.

— Саме так, — підтверджую, задерши носа. — І знаєш, що найгірше?

— Що?

— Тепер він точно знає, хто я.

— Ще б пак. Ти ж його “уявна дівчина”.

І ось коли мені здається, що гірше вже не буде — достатньо просто дочекатись ще кілька годин.

Я сиджу на парі, втупившись у конспект, але мозок категорично відмовляється обробляти щось складніше за команду «відкрити-закрити очі». Лінійні рівняння, графіки, похідні… Ага, клас. Може, ще хтось порахує інтеграл по моїй самооцінці?

Поруч Влада щось нотує, періодично підсовує мені аркуш, намагаючись витягти з анабіозу. Але я сиджу, наче статуя, стискаючи ручку так, ніби це єдина зброя в моєму арсеналі.

Тиша в аудиторії тріскає, як скло, коли позаду починається шепіт. Спочатку тихий, але швидко голоснішає — достатньо, щоб я чітко почула:

— Це вона, та з фото. Я бачила, як вони сварилися. Прямо в холі. Схоже — в раю назрівають проблеми…

— Ну от Аріна й не витримала. Я б теж сторіз виклала. Там усе по ділу. “На чужому нещасті…”

— …своє щастя не збудуєш. Бідна Аріна.

Я миттєво дерев’янію. Усередині щось стискається в крихітний жмут страху й образи. Хоч і не хочу, але рука сама тягнеться до телефона. Відкриваю Instagram — і бац: сторіз Аріни займає весь екран. Фото — її обличчя, очі заплакані. Напис білим по чорному:

“На чужому нещасті своє щастя не збудуєш 💔”

Без імен. Без тегів. Але всі й так усе розуміють. Коментарі під її останнім постом розпускаються, як бур’яни після дощу:

«Тримайся, ми з тобою» 

«Як він міг…» 

«Вона не варта тебе» 

«Нова пасія? Вона якась нещасна»

Я тицяю у вимкнення екрана. І тут же — повідомлення. Нове. Анонімне. Без імені, без аватарки. Просто нікнейм із набору випадкових цифр.

«Забирайся з універу, поки не пізно. Наступного разу під дверима буде не тільки підклад»

Хвиля холоду змиває мене з голови до п’ят. Кров наче перестає бігти. Я просто сиджу, ніби щойно щось у мені зламалося. Остаточно.

🌸 Дорогі читачі!

Якщо вам сподобалась ця частинка — буду дуже вдячна за реакцію 💖
Ваші лайки, додавання до бібліотеки, коментарі — це не просто приємно. Це допомагає історії жити, рости і потрапляти до сердець інших 🥹

Якщо маєте хвилинку — залиште відгук або просто ❤️
А я вже готую для вас наступну порцію драми, гумору і, звісно, дещо про Вежбовського 😉

Дякую, що ви зі мною 💫