Розділ 5 (продовження 2)

— Нам треба поговорити, — додаю. — Наодинці. 

Її світловолоса подруга зводить брову, явно не в захваті. Але Мія, витерши губи серветкою, зрештою встає, кидає їй погляд, в якому читається: «я скоро» і йде за мною.

Ми відходимо трохи вбік, до вікна, за колонну, де хоч якось можна поговорити без публіки. У коридорі досі людно, але хоч не в епіцентрі подій.

— То що тобі треба? — питає вона першою. Голос трохи тремтить, але звучить впевнено. — І якщо це чергове “ти лайкнула моє фото” — я пас.

Я моргаю, трохи розгублений. 

— Серйозно?..

— Можеш сказати своїм фанаткам, щоб відчепилися від мене, — додає вона, вже майже не стримуючись. — Я тебе навіть не лайкала. І в очі не бачила. Взагалі. Жити вже не дають, тільки через те, що ти там… щось там… публікуєш. Хочеш уваги — хай буде. Але не через мене.

Слухаю, не вірячи, що це реальність. 

— Почекай… ти зараз справді це говориш?

— Господи, — вона закочує очі, — Ти не настільки привабливий, щоб я тебе сталкерила. І точно не стала б фантазувати про стосунки з таким, як ти. Це все сталося випадково. Моя подруга…

— Випадково лайкнула? — перепитую з легким скепсисом. Звучить, як один з тих дивних снів, де ти прокидаєшся знаменитим, бо хтось десь щось натиснув. І, по правді, слова “з таким як ти” добряче зачіпають. Таким — це яким?

— Випадково! — виклично задирає підборіддя. — Тож вгамуй свій фан-клуб нарешті. З мене досить знущань! Такі як ти завжди думають, що вищі за інших. Але я тобі не трамплін для блогерської слави! І не засіб для ревнощів, щоб повернути колишню!

Ступінь мого офігівання стає захмарним. Оце нахаба!

— Тобто ти думаєш, що це моя провина?

— А чия ж іще? — випалює. — Якби ти схотів, міг би хоч на секунду відкрити рота і сказати, що не знаєш мене, що їхні домисли маячня — й усе б давно затихло. А ти мовчиш, отже тобі вигідно!

— Думаєш, мені є чим займатись, окрім спростування пліток? — карбую. — Я не живу в телефоні, Левченко.

— Та невже? — обурено зводить брови. — А Instagram у тебе хто веде? Бабуся?

— Не тобі мене вчити, ясно?

— І не тобі ламати мені життя!

На якусь мить ми обидвоє замовкаємо. Вона за пів метра, і здається, що повітря між нами заряджене статикою.

— А може, це взагалі ти все й розкрутила? — кидаю раптом, сам дивуючись, як гостро це звучить. — Удала, що випадково, а потім пішло-поїхало. Бо ж хайп, популярність, підписники…

Вона мовчить. Її очі округлюються, і кілька секунд вона просто дихає, мов крізь зуби, намагаючись не зірватись.

— Ти серйозно? — нарешті каже тихо. — Думаєш, я б це вигадала, щоб… що? Стати твоєю фанаткою?

— А ти не вона? — запитую, вже трохи знітившись, але слова вирвалися — і все, назад не вставиш. — Ну, серйозно. Я вже не впевнений ні в чому. Люди витворяють дивні речі. Може, ти одна з них. Може, в тебе вдома ціла дошка з моїми фотками, нитками і схемами.

— Ти… — вона хапає повітря, — …ти реально думаєш, що я якась божевільна?

— А я маю звідки знати? — знизую плечима, вже трохи шкодуючи, але за інерцією йду далі. — Ти перетворила моє життя на клоунаду, і навіть якщо ти цього не хотіла, це ж не значить, що відповідальності нема.

— Відповідальності? — вона фиркає. — Тобі хтось погрожує? Під двері якусь гидоту підкидає? Люди плюються, коли ти проходиш повз?

Я замовкаю.

Її очі блищать. Від злості. І, мабуть, образи.

— Якби ти хоч трохи подумав, перш ніж ляпати язиком, то зрозумів би, що я взагалі в це не лізла!

— То чому всі думають інакше? — зриваюся. — Чому мене тепер питають, коли весілля? Чому мої підписники додають тебе в списки фан-клубу? Чому тренер дивиться, як на зрадника? Я думав, ти просто якась випадкова жертва. Але схоже, що ти — найбільший шум підняла сама.

Вона ошелешено роззявляє рота. Певно не думала, що я здогадаюсь про її хитрощі.

— Ти… ти…

— Я? — ледь стримую сарказм. — Я що? Винен, що існую?

— Та ти… ти… — мало не задихається. Підступає тикаючи мені в груди пальцем. — Егоїстичний, самозакоханий, нарцисичний… плавець!

— Плавець?! Це найстрашніше, що ти змогла придумати?

— Мені не потрібен словник образ, щоб пояснити, наскільки ти нестерпний!

Хочеться скривитись. Але посміхаюсь. Через силу. Криво. Якомога саркастичніше.

— Ти — зірка! — її голос підвищується. — І кожен крок для тебе — хайп! А для мене — це пекло. Я закрила соцмережі. Мені пишуть гидоту. Я боюсь виходити з квартири, бо якась божевільна може на мене напасти! І все через те, що твоя колишня влаштувала театральні вистави!

— Моя колишня тут ні до чого, — бурчу, хоча всередині все стискається, бо вона права. І я це знаю.

— Ага, звісно! — вона хитає головою. — І ти теж ні до чого. Просто стоїш собі осторонь, мовчиш, спостерігаєш, як мене знищують — бо ж тобі вигідно! Усі думають, що в тебе роман. Із якоюсь там "звичайною дівчиною". Це ж… це ж додає тобі популярності!

— Що?! — я ступаю ближче. — Ти серйозно зараз?

— Абсолютно, — розправляє плечі, всім виглядом демонструючи, що не відступить, — бо з таких, як ти, інші будують фантазії. А потім реальні люди страждають.

— Тоді тримайся подалі! — зриваюсь я остаточно. — Бо мені справді вже набридло, що всі мене виставляють клоуном через чиїсь вигадки.

— О, з радістю! — огризається вона, вже розвертаючись. — Я б і раніше трималась, якби ти просто сказав, що не знаєш мене. Але ні. Вежбовський мовчить. Бо ж який герой!

— Здається, ми з тобою не поладнаємо.

— О, точно. І слава Богу.

Я мовчу. Цього разу справді мовчу, бо не знаю, що сказати.

А вона вже йде. Рішучим кроком, спина рівна, кулаки стиснуті. І навіть здалеку видно — вона кипить.

І вперше за довгий час я не в басейні, але тону. Просто в ній. У її гніві. У тому, як вона сказала моє прізвище — з відразою, з болем, з розчаруванням.